Oleksandr Mihunov retweeté
Реальне ставлення авторки "Піппі Довгапанчоха"/ Pippi, Pippilotta Långstrump і "Карлсона" до русскіх.
Астрід Ліндґрен, коли їй було 33-37 років, у своєму воєнному щоденнику 18 червня 1940 (видавництво "Лабораторія", 400 грн, як хтось хоче мати): «Нині знову ворушилися росіяни. Останніми днями з різних приводів вони окупували Литву, Латвію і Естонію. Ослаблена Німеччина означає для нас, шведів, лише одне: росіяни сядуть нам на шию. А якщо вже на те пішло, то краще я буду все життя кричати "Хайль Гітлер!", ніж мати тут, у Швеції, росіян. Нічого огиднішого я не можу собі й уявити».
Під час Зимової війни, посилаючись на випадково зустрінуту в гостях фінку, Ліндґрен пише про звірства росіян у Фінляндії, про розстріли дітей, зґвалтування та розп'яття на хрестах фінських жінок. Закінчується все словами: "Господи, зроби так, щоб росіяни не прийшли сюди!". Взагалі дуже частий рефрен в щоденнику:"Боже, збережи нас від русскіх!".
Та й ближче до кінця війни риторика не сильно змінилася.
6 лютого 1944 року: «Росіяни підійшли майже впритул до кордону Естонії, і естонці біжать масами. До Фінляндії та Швеції. Багато хто в маленьких човнах приходить на Ґотланд. Все що завгодно краще, ніж потрапити до рук росіян».
8 лютого 1944 року: «Позавчора ввечері, коли я зробила останній запис, по вечірніх новинах повідомили, що росіяни, приблизно 200 літаків, здійснили повітряний наліт на Гельсінкі, який завдав великих втрат. Це, схоже, початок дій, спрямованих на те, щоби примусити фінів до миру. Все виразніше проступає страх перед росіянами, у листах і всюди... Вся Карелія знову евакуюється; яке неймовірне страждання для карелів, які з величезною надією повернулися на свої старі землі, коли звідти витіснили росіян. Про долю Фінляндії страшно думати – а бідна Балтія!».
==
Ліндґрен не повідомила нічого нового: це про росіян знали всі і так. Досі знають. І так, страшну долю країн Балтії вона теж точно описала. І почуття тих, чиї рідні терени окупували московити.
При тому за СССР з Ліндґрен намагались зобразити трохи не прорадянську соціалістку. А по факту вона щиро і усвідомлено вважала Райх і кого завгодно кращими, ніж російська окупація. І не сказати, щоб помилялась: наші діди, прадіди, а тепер і ми можемо хіба підтвердити, що так і є. Гірших для Європи не було, мабуть, за всю історію.
Зрештою, Ліндґрен описує практично наші будні: як готувати за вимкнень електрики, як запасати продукти, як радіти своєму, коли війна. І як жити в реаліях війни: "Дивно, як легко можна до всього звикнути! Днями я думала, чи настане колись такий день, коли знак «Укриття» у мирному вестибюлі здаватиметься чимось незначним? Тепер цілком зрозуміло, що так і має бути: приміщення, призначене для укриття одних людей, потрібні тоді, коли інші люди вирішують скидати бомби на їхні голови".
Але все ж була фантастичною оптимісткою за всього страху перед русскімі: прикидала, як буде вже в мирному світі (звісно, поряд з божевільною Росією - і "мирний світ") "розповідати онукам про війну" і якими словами пояснюватиме, "що таке укриття".
Ну от: зараз живуть прапраонуки пані Астрід (онуки мають 61-52 роки - отже, вже власних онуків). І нічого їм пояснювати не треба ні про війну, ні про укриття, бо живуть в тій же реальності, що й вона: війна в Європі, страх Росії (тільки тепер ще й ядерної) і звірств русскіх солдатів.
Українська
