Війна,думки,вірші та справжне життя

**Якщо ти вже в пеклі** Йди так, ніби пекло — твій дім, усі тіні знайомі. Кохання без дотику й губ варте, щоб жити. За фінішем ти не зупинишся, ще політаєш. Зброю тримати нас вчили, коли були діти. В свиней ціль одна, залізти ногами б в корито. В того, хто в небі, теж свято, хочеться крові. Ціль, що ясною була, вже сльозами розмита. В одних варений язик, в інших — кулі у слові. В пеклі бачив, як в вишиванці варять Іуду. Поламані рими, мов скло, ріжуть тіло до болю. До раю ми встигнем, в пеклі ще трохи побуду. Безбілетники підняли гордо свої голови. Доки хтось життям своїм заплатить за волю. **Якщо ти вже в пеклі** Йди так, ніби пекло — твій дім, усі тіні знайомі.

Прохання про допомогу з розголосом та підтримкоюДрузі, потрібна ваша допомога! Опишу суть ситуації, яка стосується нашого побратима-військовослужбовця.У 2024 році, під час виходу з оточення, він отримав важке поранення, внаслідок якого йому провели високу ампутацію ноги. За рік місцева влада так і не надала жодної допомоги. Цілий рік він безрезультатно добивався присвоєння інвалідності (групи).Коли наш командир приїхав у відпустку, він підняв питання про бездіяльність місцевої влади та її корумпованість. У відповідь помічниця мера (депутат від партії Гройсмана) звертаючись до мера, образливо назвала військовослужбовця "кінченим". Жодних вибачень від неї не було — лише мер приніс вибачення за неї.Далі почався справжній фарс: Відбувся суд де сфабрикували справу за статтею "дрібне хуліганство". Його повідомили про суд лише за день до початку — не було часу на підготовку, тим паче, що ми зараз на Покровському напрямку, і приїхати ніхто не міг.Справа закрита, нас усіх роблять дурнями. А та жінка — колишній депутат від Партії Регіонів — ходить і посміхається. Місцева влада всюди її "тулить" з прапором, ніби намагаючись відокремити від скандалу.Чи може хтось допомогти з контактами журналістів або блогерів, які готові поширити цю історію та зробити розголос? Нам потрібна підтримка, щоб привернути увагу до бездіяльності влади та корупції, яка заважає ветеранам отримати заслужену допомогу. Під час суду ,відео з 10 секунд стало 8 ,і завдяки цьому не чути це слово Дякую за увагу та солідарність! #Ветерани #Корупція #ПідтримкаЗСУ #Розголос

Щаслива мати вперше кладе дитину в новенький дитячий візок. Дівчинка, ще така мала, тягне свою ручку, ніби намагаючись схопити щось перед собою — щось, що бачить лише вона, маленька принцеса, якій ще немає й місяця. У будинку, який молоді придбали на накоплені кошти незадовго до її народження, вирувало життя. Три коти, пес Джері та кури, за якими, тримаючи в руках синю іграшкову вантажівку, ганяв старший брат Мишко. Йому вже шість років, ще трохи — і до школи. Життя навколо крихітки пульсувало сонячним промінням. Здавалося, так буде завжди. Але війна, яку іноді було чути вночі жахливим відлунням вибухів, здавалася далекою. Зрадливе відчуття безпеки — і звикання до бойових дій. Ворог м’ясними штурмами прокладав шлях тілами, наближаючи лихо. І воно дійшло до них. Збори, втеча в невідомість і страх в очах матері. Позаду залишилося життя, рідний дім і маленька синя іграшкова вантажівка. Щоб досягти по-справжньому мирного життя, потрібно бути готовим до війни. Пройде зовсім небагато часу, і родина знову рушить далі, бо на п’яти наступає прожерливе лихо. Все ближче й ближче, залишаючи за собою розбиті життя, зруйновані міста, села і біль. І не пояснити, мабуть, тим, хто лише чує відлуння війни, як швидко й підло вона підкрадається, коли її не чекають. Вона й розраховує на те, що її помічають запізно. Поки ворог прокладає шлях тілами загиблих, люди живуть звичайним життям, тішачи себе думкою, що війна далеко. Доки не прилетить перший снаряд, доки не обірветься життя звичайної людини, яка пішла в магазин за хлібом. Разом із війною приходить розуміння того, що насправді найцінніше в житті. Не статки й не земля, яку, користаючись війною, рвуть на шматки, мов папір. Для одних це лише земля, яку вони не боронитимуть, коли війна наблизиться. Для інших — це батьківщина. Не гроші, бо їх на той світ не забереш. Найцінніше — це людяність і друзі, яких, на жаль, більшість доводиться провідувати на цвинтарі. Якщо вам цікаво дізнатися більше про обличчя війни, завітайте на сторінку мого друга Влада. Фото зроблено на околиці Краматорська. Герої розповіді уявні. instagram.com/unheardwind

В могилах більше друзів маю, ніж в житті. І наша з вами зустріч то питання часу. Так жалісно летіли та кричали журавлі Сідало сонце України над Донбасом. Ні не повернемось ми до кінця з війни. І не закінчиться вона, навіки з нами. На серці,з тими хто приходить лиш у сни. Не закопати разом з тілом, біль до ями. Чому все так? Господь, прошу, мені скажи? Одні дітей в останнє проводжали. Тих що так ніжно, коло серця пригортали. А іншим гроші лиш, де правда? Покажи! Візьміть усе, та поверніть серцебиття. Саме такі в країні діти мають жити. Вони ж для вас виборюють життя!!! Байдужим не відчуть, не зрозуміти....

Чому гинуть кращі?Ти був надзвичайно світлою людиною. Вічна пам’ять Tik-tac

Війна не від Бога, це наша провина. Це шлях, який з вами ми всі обирали. Найгірше я бачив, ховають як сина. І як в вишиванці народ обкрадали. В болоті як гинуть, та прапор стискають. В радейці як чути, пробачте останній. Сокирою землю Донбасу рубають. Немов коровай рвуть потвори нахабні. Втомився ховати! Господь, дай нам сили. Не витягну, правда, почав вже здавати. Наснилась під вибухи в ніч знову мати. В крові снилась правда, її знову вбили. Сьогодні найкращого знову не стало. Ні, був не святий він, та щирий до болі. Напевно у світі таким місця мало. Занадто велика в наш час ціна волі. І мій Бог не просить відкати криваві. Рабом мене Бог мій не вчив називати. Читала в дитинстві Кобзар мені мати. Які ж то моменти були всі яскраві. А як же вони гарно вміють сказати. Героєм він був, на коліно припасти. Так страшно, Господь, породила й ховати. Та грудку землі в сиру землю кидати. Війна не від Бога....

А знаєш ми як тінь діваємось кудись, Ми лише мить, творіння дня та ночі. Ти пам’ятаєш, полум’ям колись горіли очі. На жаль, ніхто нам не сказав: стій, зупинись! Двірець у собі стільки болю й шастя має. Батяр, бельфер, ти знаєш, хто в душі сидить? Буває, смерть так мило й ніжно обіймає, Ну,а життя буває грізно лиш сичить. І сивий Кербер на порозі сну чекає, Коли в ночі кімати знову ти почнеш. Мара, маланкою, до тебе завітає.. І запитає тихо: ти готов, авжеж? Ми лише мить, повір, творіння дня та ночі. Хто запалав, ти знаєш, раптом догорить. Мов океан, ховають в собі душі очі. І добре, коли знаєш, що життя — це мить.