DHBRepositoryFella

𝗙𝗲𝗲𝗹𝗶𝗻𝗴 𝘁𝗵𝗲 𝗶𝗻𝘁𝗲𝗻𝘀𝗲 𝗵𝗲𝗮𝘁?🔥 Philippines🇵🇭🤝SEAblings

Love you, Papa🇺🇦🕊

Hey fellas, so unfortunately i was diagnosed with bone cancer, but the good part is i now have more time to fuck russia however i can. Slava Ukraini and let's win both wars 🔥

This fake fella is still using my Fella. Twitter sucks

“I fought for a White Ukraine,” reads the sign held by a veteran at today’s anti-immigrant rally in Kyiv, which conveniently brought together neo-Nazis and white supremacists of every variety. But in Ukraine now, people simply call them “patriots.” And if anyone dares to call them what they actually are, they might end up on the Myrotvorets list — like I did. Because apparently noticing neo-Nazis is the real "pro-Kremlin work"😉

Українці у майбутньому можуть стати сумішшю індуса, бангладешця і так далі, — голова Офісу міграційної політики Воскобойник. У якійсь мірі це буде наш шлях. Головне, щоб люди, які до нас приїдуть, платили податки і ставали частиною нашої політичної нації.

Its Follow a Fella Friday (FFF). Dont accept a NO !

Рівно 4 роки тому, його закатоване тіло виявили 22 травня в Херсоні в порту. Що з ним зробили важко передати словами. Незламний Віталій Лапчук. Уранці 24 лютого 2022 року, коли країну розбудили вибухи, коли страх і невідомість накрили кожен дім, він був у Києві. Міг залишитися там. Міг урятувати себе, забрати родину й перечекати. Міг переконати себе, що це не його боротьба. Але він повернувся. Коли дружина подзвонила розгублена й налякана, він не шукав виправдань і не ставив зайвих запитань. Просто сів у машину й поїхав додому — у Херсон, над яким уже нависла війна. 25 лютого він був у місті. І майже одразу поїхав на Антонівський міст — туди, де вже пахло смерtю. Там лежали тіла наших військових. Молодих хлопців, які першими прийняли удар ворога. Віталій не зміг пройти повз. У машині знайшов простирадло й накрив одного із загиблих танкістів. Бо навіть у пеклі війни людина має залишатися людиною. Його не полишало одне питання: чому міст досі не підірвали? Чому ворогу дали пройти далі? Він телефонував усім, кому тільки міг — просив, переконував, вимагав: «Треба зупинити їх зараз. Інакше вони зайдуть у місто». У відповідь чув лише: «Забирай сім’ю і їдь». Але він не вмів тікати. Він приїхав до обласної адміністрації — там уже було пусто. Влада зникла, а місто залишалося сам на сам із ворогом. Тоді Віталій зробив те, що підказувала совість. Разом із другом створив загін тероборони. 59 звичайних чоловіків, які не захотіли стояти осторонь. Для них він став опорою і прикладом. Коли окупанти вже були в Херсоні, він продовжив боротьбу. Разом із побратимом їздив містом на машині з написом «Хліб». Під цим прикриттям вони збирали зброю, що залишилася після боїв. Віталій повторював: «Вона ще знадобиться. Наші повернуться». І він вірив у це до останнього подиху. 27 березня у двір заїхали машини з символами «Z». Усе стало зрозуміло без слів. Це був початок страшного. Його привезли вже жорстко побитим. Обличчя — суцільна рана. Сліди ударів , кров, біль, який неможливо приховати. Але навіть тоді дружина не мовчала. Вона дивилася окупантам у вічі й говорила правду: що вони прийшли на чужу землю, що вони злочинці й відповідатимуть за все. А Віталія били знову. У підвалі.Жорстоко, нелюдськи. Він показав, де захована зброя, але катування не припинилися. Коли його вивели, дружина ледве впізнала чоловіка. Він уже не міг говорити — тільки стогнав від болю. Того дня вона бачила його живим востаннє. Потім були допити.Крики за стінами. Удари. Очікування, яке вбиває зсередини. Коли окупанти дізналися, що він родом зі Львівщини, почали знущатися ще більше. «Бандеру зловили», — казали вони. Наче цього було достатньо для ненависті. Хоча все своє життя він прожив у Херсоні й любив його всім серцем. Та справжня причина їхньої люті була іншою. Віталій допомагав Україні. Передавав інформацію нашим військовим. Робив усе, що міг, аби наблизити звільнення рідного міста. За це його й убили. Його катували кілька днів. Вимагали імена, адреси, інформацію. Але він нікого не здав. Жодного. Він вистояв. 22 травня його тіло знайшли у воді. Окупанти намагалися приховати свій злочин, втопити правду разом із ним. Але такі історії неможливо втопити. Вони залишаються болем у серці країни й нагадуванням про справжню ціну свободи. Віталій Лапчук не став на коліна. Не зрадив. Не відступив. І саме тому він назавжди залишиться серед тих, кого не змогла зламати навіть смерть. Пам’ять про таких людей — це не лише скорбота. Це наша відповідальність. Говорити про них. Пам’ятати їхні імена. Розповідати їхні історії дітям. Бо поки ми пам’ятаємо — вони живі. І поки живе пам’ять про таких людей, Україну неможливо перемогти.