Anna Purtova

Щемлива перша за 4 роки розмова українського захисника, який разом із дружиною разом з перших днів проходили службу в Маріуполі.

«Забирайте наших хлопців! Вони там дуже страждають. Просто забирайте наших хлопців! Їх там ще багато залишилося. їм дуже важко»: слова захисника Маріуполя, якого щойно повернули з російського полону.

День матері. Перше, про що я думаю в це свято — про тих героїчних жінок, тих матерів, які вже роками чекають своїх синів з полону. Чекають, вдивляючись в обличчя кожному воїну, який повернувся — чи часом не їхній це син, чи часом не має він якоїсь звісточки від рідної душі. Це жінки, які не знають, що таке втома. З багатьма з них я на постійному зв'язку. Дорогі наші, найкращі матері! Дуже хочу вам побажати якнайшвидше почути ті заповітні слова: «Мамо, я вдома».

Завтра — День матері. І знаєте, про що я мрію найбільше? Я мрію про те, щоб уже найближчим часом велика кількість українських воїнів повернулися додому, і в телефонах сотень українських матерів нарешті прозвучала найзаповітніша фраза: «Мамо, я вдома!».

З’являється інформація про можливий наступний обмін. Хочеться, щоб він був чимшвидше. Що я знаю точно - це те, що Україна і наші переговорні групи роблять усе можливе, щоб будь-яку нагоду використати для повернення додому наших людей!

Я повернулась з Вашингтона. Їхала на зустріч з сенаторами і іншими важливими людьми, але головна зустріч вийшла з Максом! Вона не виходить з голови. Війна забрала зір. Рік тому я приїхала до нього в київську лікарню після чергової операції. Днями ми обнялися у Вашингтоні. 40 операцій. Попереду пересадка пальця з ноги на руку. А він говорить не про біль, а про футбол. Ось такі вони, наші військові. Поки ми сперечаємося - вони збирають себе по частинах. Максе, твоя мрія зіграє. Я вірю.

А Максу я вірю. Його мрія зіграти у футбол - здійсниться. Я в це вірю так, як вірила рік тому, що він впорається. І він впорався. Тримайся, друже. Ми поряд.

Я особисто займуся документами Максима. Але таких як Макс - тисячі. І жоден з них не повинен воювати ще й з бюрократією після того, як уже відвоював своє на фронті. Це наша робота - зробити так, щоб система працювала на них, а не проти них.

У Вашингтоні я випадково зустріла військового, якому рік тому привезла комп'ютер для незрячих у київську лікарню. За цей рік він пережив 40 операцій — і мріє грати у футбол. Рік тому я приїхала до Києва до хлопця, якому війна забрала зір. Його звуть Максим.

Багато привітань було з днем народження. За кожне дякую щиро. Не всім ще встигла відписати! Але це відео я не можу просто прокрутити далі. Хлопці, які втратили зір, знайшли час і сили, щоб привітати мене. Я дивилась його і не могла стримати сліз. Залишаю тут. Щоб пам'ятати, заради кого працюю. Оце і є моя мотивація. Я допомагаю військовим, які втратили зір на війні. І тим, кому медицина ще може повернути можливість бачити - ми закуповуємо донорську рогівку і допомагаємо з операціями з її пересадки. Якщо ви або ваш близький потребує такої допомоги - пишіть у особисті. Зроблю все можливе.

Просто уявіть, яке це щастя — повернутися додому напередодні світлого Великодня!

Я навіть не можу уявити, що пережили рідні за ці майже 24 години. Коли дитина зникає — і ти не знаєш де вона, чи жива, чи чує тебе. Це — окреме пекло. Владислав живий. У реанімації. Попереду — лікування і відновлення. Але він витримав майже добу на виступі скелі. Сам. В десять років. Ця історія — про неймовірну силу дитини. І про те, що коли ми разом — ми здатні вибратися навіть із найглибшої прірви. Одужуй, Владиславе 🤍

З травмами, без можливості рухатися, він пролежав там майже добу — на холоді, сам. Його шукали всі. Поліція, рятувальники, військові, кінологи, нацгвардійці, сусіди. Вдень і вночі. Не зупинилися. Знайшов його товариш. Просто хлопець, який пішов шукати друга. Дістати Владислава було неможливо технікою — схили надто круті. Тоді люди вишикувалися в живий ланцюг і вручну, обережно, спустили його вниз.

Десятирічний хлопчик впав із висоти п'ятого поверху і пролежав на виступі скелі майже добу. Він живий. Іноді одне життя тримається буквально на диві - і на людях поруч. Владислав із Рівненщини поїхав кататися на велосипеді, залишив його на стежці й підійшов до краю кар'єру — просто подивитися вниз. Але не втримався. І впав.

Сьогодні вночі і вранці і навіть вдень знову «шахеди». Луцьк, Хмельницький, захід країни. Термінал «Нової пошти» в Луцьку знищений. Пошкоджена багатоповерхівка - вибиті вікна, пожежа на балконі. Люди були в укриттях, постраждалих, на щастя, немає. Але я кожного разу думаю про тих, хто живе в цих будинках. Хто о шостій ранку чує вибухи і дивиться, як горить чужий балкон і молиться, щоб не свій. Немає безпечних міст. Немає «далеко від фронту». росія свідомо б'є по цивільній інфраструктурі по складах, де зберігаються посилки, по будинках, де сплять люди. Це не помилки. Це система. Ми говоримо про перемир'я, про Великдень, про переговори. А вони - знову шахеди. Дякую нашим силам ППО та рятувальникам, які щоночі тримають цей щит.

Ще одна партія обладнання поїхала на передову. Разом з Благодійний Фонд Янголи Миру та Солом’янська районна в місті Києві державна адміністрація передали необхідне спорядження підрозділам ЗСУ, які працюють на найгарячіших напрямках. Це РЕБи та дороговартісне спеціальне обладнання на тисячі $ під конкретну роботу. Коли ми передавали цей вантаж, один із хлопців сказав мені тихо: «Ви навіть не уявляєте, що для нас означає знати, що вдома про нас думають». Я запам'ятала це. І думаю про це щоразу, коли хтось каже, що вже втомився допомагати. Ми не маємо права втомлюватися. Це стосується не тільки нашої допомоги, а й роботи як депутатів. Потім доведеться знову дивитися в очі цим хлопцям і вони частіше за все не говорять за втому, а самі запитують чим допомогти. Дякую кожному партнеру, кожному небайдужому. Кожен внесок - це конкретна людина на передовій, яка відчуває нашу підтримку.

Бойовій медикині, яка пережила «Азовсталь» і російський полон, зробили пропозицію просто на стадіоні. Історія, яка розчулила трибуни та онлайн-глядачів під час матчу «Шахтар» — «Металіст 1925». Еліна Мединіна з початком повномасштабного вторгнення очолила медичну службу Донецького прикордонного загону. Вона рятувала поранених захисників під час оборони Маріуполя, зокрема на території «Азовсталі». Потім був російський полон — випробування, про які важко говорити навіть сьогодні. Повернувшись додому, Еліна продовжила служити Україні та допомагати нашим воїнам. Саме вона виконала символічний перший удар перед початком матчу. А після цього її коханий Мирослав — український військовий, з яким вони разом пройшли оборону Маріуполя, «Азовсталь» і російський полон — зробив їй пропозицію. Після всього пережитого — це не просто освідчення. Це про життя, яке триває. Про любов, яка сильніша за війну. 🇺🇦 📹 Відео: УПЛ ТБ.