motanka

12 років тому. Горлівка. Знамениті історичні кадри: начальник української поліції міста Андрій Крищенко захищає український прапор від натовпу сепарів у Горлівці 14 квітня 2014 року. Пам'ятаю,як він з даху скинув під@ра місцевого з його ганчіркою. 15 квітня група російських диверсантів захопила Крищенко у полон, йому погрожували, били та намагались примусити зрадити Україну. Але Крищенко відмовився, і згодом був звільнений через обмін полоненими. З початку повномасштабного вторгнення Крищенко - військовослужбовець 4-ї бригади НГУ «Рубіж», на фронті до цього часу.". Дякуємо,Пане Андрію. Бережи Вас,Господь! Мій друг з Горлівка був теж там,після захоплення міста переїхав в Маріуполь,мешкав на першому поверху нашого дома з котами😉,працював на заводі. Снайпер його вбив,як я пам'ятаю,на початку квітня,коли він йшов до сусіднього дому,щоб поміняти електродрель на цигарки та чисту воду для малечі..... С.У.М.

Ukrainian children. Unbroken. Unbreakable. This is Artem (16). A young soccer player. A Russian missile fell on the stadium when he was playing soccer. Wish you a speedy recovery. Never forget. Never forgive.

Russian invaders destroyed their home, but not their spirit. Ukrainian kids. Unbroken. Unbreakable.

Лінтяй. Блогер. Монах. Бармен. Хортиця. Святоша. Батя. Шустрий. Далі… Кожен із нас має власний список імен. Їх рідко озвучують вголос. Але навіть пошепки вони звучать голосніше за найгучніші гасла. За кожним — маленька історія довжиною в ціле життя. За кожним — не лише сльози і молитви, а й десятки теплих, подекуди неочевидних, але таких важливих історій. Не раз чув, як ті, хто тільки шукає себе у вірі, ставили запитання: чому Ісус пішов на таку жертву? Чому Господь не врятував Свого Сина і дозволив закатувати Його? Чи були сумніви у самого Христа, поки Він ішов на Голгофу? Чи не мав Він бажання кинути Свого хреста, відступити убік, лишити Свою варту і дозволити людству самому відповідати за свої вчинки й рішення? На тринадцятому році війни, думаю, кожен не один десяток разів зважував глибину власної жертви і власної втоми. Кожен замислювався: а чи варті його особисті вчинки такої ціни? Коли світ з’їхав з глузду, а ті, хто мали би бути лідерами, торгують цінностями і життями. І здається, що в абсолютній темряві час завмирає, вимагаючи відповідей. А тоді — у раптовій тиші після важкого бою — раптом чується спів птахів. Або, наче глюк у системі, посеред тіні посадки раптом розцвітає весняна квітка. Над руїною піднімається сонце і оспівує перемогу життя. Тоді посеред сліз оживає любов. Серед слабкості проростають опори. А суворі воїни на мить перетворюються на хлопчаків із веселими очима і азартом у голосі. Це і означає, що Бог говорить до тебе Своєю мовою. Шлях, яким ми йдемо, неймовірно важкий. Для когось, на жаль, він закінчився назавжди, а хтось щойно розпочав свою подорож. Але всі ці дороги сходяться тут — і не просто в молитві та вірі, а в нашій спільній боротьбі за перемогу життя над смертю. Бо життя — сильніше. Бо любов — ніколи не минає. Лего та Іра, Маестро, Кондор, Лєший, Капрал, Боїм, дякую Вам за те, що поділилися своїми історіями. Україна вистоїть. І ми разом із нею. Христос Воскрес!

Вітання з Великоднем від Посла Японії Масаші Накаґоме 🐣

🇱🇻🫶🇺🇦 Latvian mountaineer Juris Ulmanis skied 150kms In 16 days to remove the🇷🇺flag & replace it With the flag of Ukraine💙💛🇺🇦in Antarctica Since 2014, he's been volunteering on the frontline He is a strong loud voice of Ukrainian truth When the heart takes a side, even Antarctica Is not too far away . . .Bravo Juris 🫡

У Дані Новікова день народження. Третій рік поспіль і назавжди йому 21. У Дані нема могили,бо його тіло не вдалося забрати,але зусиллями посестри і родини в нього тепер є стела на Алеї Слави українських героїв в Полтаві. Зайдіть до нього,коли будете в місті. Вічна памʼять !

- Вибачте, а можна вірш прочитати? - Звісно, вам все можна. А що за вірш? - В полоні написав, більше сотні. - У вас була можливість записувати? - Звісно, ні! Все тут (показує на голову). Хочу прочитати вірш про Маріуполь…

Зі світлим святом Великодня. Нехай у кожній родині в Україні буде затишок, тепло і безпека. Безмежна вдячність Силам оборони за можливість зустріти цей день. Українці гідно продовжують боротьбу за майбутнє. Це складний шлях, але світло обовʼязково переможе темряву. Христос воскрес! Воістину воскрес!

Україна вистоїть. І ми разом із нею. Христос Воскрес!

Дорогі брати і сестри! Від тисячолітніх святинь Києва – наших кафедральних соборів Святої Софії, Володимирського патріаршого та Михайлівського Золотоверхого, від української Печерської Лаври щиросердечно вітаю вас з Великоднем. Воскресіння Христове – не символ і не легенда, але істина та реальність, яка ввійшла в людську історію і змінила її назавжди. Світло Христове, світло життя не просто колись, у давній час, засяяло через воскресіння Спасителя – через нашу віру в Христа воскреслого воно і нині стає для нас зброєю в боротьбі з темрявою віку цього. Сьогодні наш народ переживає тяжкий час війни. Але навіть у цих обставинах не згасає те, що становить основу людського життя – віра, надія і любов. Саме в цьому полягає глибинний сенс Пасхи: свідчити про те, що навіть після найтяжчих випробувань можливе відродження, а серце людини, яке не втрачає любові, стає місцем, де зростає оновлене безсмертне життя. Добрі побажання та слова надії на перемогу світла і правди нехай долинуть нині до всіх дітей України, де б ви зараз не були, і найперше – до наших героїв-захисників. Бажаю, щоби світле свято Христового Воскресіння збагачувало життя кожного своїм духовним сенсом, а Господь зміцнював усіх нас, дарував сили і мудрість для примноження добрих справ. Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його. Тож наповнимось цим світлом, нехай воно буде нам зброєю проти зла, яке неодмінно зазнає поразки та осудження, бо воістину ХРИСТОС ВОСКРЕС!

"Христос Воскрес!!!!!! Воскресне Україна!!!!" Навіть у важкі часи українці завжди намагалися святкувати Великдень!!!!! Не були винятком і 1940-1950-ті роки. При зустрічі вояки УПА й ОУН на свято вітали один одного такими словами...

Великдень у скорботі… Бувають звістки, які зупиняють час. Буває біль, який неможливо висловити словами, лише мовчазним криком душі. Гвіздецька громада, вмита дощами передвеликодніх днів, сьогодні плаче разом із родиною Феркалюка Михайла Михайловича, 30.10.1984 року народження, який повертається додому «на щиті». Його шлях почався в рідних Кулачківцях. Хлопець, який любив свою землю, знав ціну хліба і кожну стежку в полі, після навчання в Кулачківському та Балинцівському ліцеях, отримавши фах тракториста-машиніста, ніколи не цурався жодної роботи. Його знали як майстра на всі руки, людину, яка бралася за різні сезонні роботи, аби забезпечити родину. Світлий, розсудливий, працьовитий — він був опорою для близьких і добрим порадником для друзів. 8 червня 2025 року Михайло склав присягу на вірність українському народові. Молодший сержант, командир стрілецького відділення (в/ч 7031) — він став щитом для кожного з нас. 3 квітня 2026 року під вогнем ворога поблизу села Волфине на Сумщині серце воїна зупинилося. А далі був тиждень невідомості…5 квітня родина отримала звістку про "безвісти зниклого". Сім днів молитви, мільйони сподівань на диво. Але сьогодні, 11 квітня, коли світ завмер у передчутті Воскресіння Христового, надія згасла- прийшло офіційне підтвердження загибелі, яке розірвало серця. Михайло пішов у Вічність, залишивши по собі світлий слід і величезну пустку в серцях: дружини Анастасії та маленької донечки Дарини, для якої тато назавжди залишиться Героєм із неба; матері Оксани Михайлівни та батька Михайла Йосиповича; братів Володимира та Віктора.

Вічна Пам'ять...

Vyacheslav Sumin. Ukraine defender. R.I.P.

Це мій брат, служить у 32 бригаді Пропав за незрозумілих обставин 25-28 лютого Шукаємо якісь виходи на побратимів, бо командування шось мутить Буду вдячний за поширення Пане @sinicynr, бачив у вас пости, що ви помагали цій бригаді, можливо ви якось можете допомогти

Володимирецька селищна громада з глибоким сумом висловлює щирі співчуття з приводу загибелі Ковлєва Віктора Вікторовича, жителя села Красносілля, 1980 р.н., військовослужбовця Державної прикордонної служби України. Віктор Вікторович, вірний військовій присязі та Українському народові, мужньо виконував свій обов’язок і загинув 12 березня 2026 року під час виконання бойових завдань із захисту України у районі Харківської області. Його відданість, сила духу та жертовність назавжди залишаться у пам’яті земляків. Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та побратимам загиблого. Розділяємо ваш біль і сумуємо разом із вами

Оржицька селищна рада Після довгих місяців невідомості, виснажливого очікування, щоденної тривоги й тихої віри у диво підтверджено найстрашніше — за результатами ДНК-експертизи встановлено загибель Захисника України, жителя села Золотухи МОЛОДОЖОНА Владислава Анатолійовича, який з 16 серпня 2025 року вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання в Ізюмському районі Харківської області… Ще одна родина жила надією, чекала, вірила… Ще одна мама сподівалася на дзвінок з рідним голосом. Ще одна маленька дитина чекала тата. Але війна знову безжально зібрала свій страшний ужинок. Молодожон Владислав народився 29 травня 1990 року в селі Золотухи. Звичайний сільський хлопець — щирий, працьовитий, небагатослівний. Після школи намагався знайти свій шлях – поїхав на Чернігівщину, звідки родом мама, здобувати середню спеціальну освіту, але доля повернула його додому — у рідне село, де він працював на сільськогосподарських роботах, допомагав людям, ніколи не відмовляв у проханні. Жив просто, без пафосу, як і кожен з нас - зі своїми життєвими труднощами і слабкостями, але з відкритим серцем. Односельці пам’ятають його енергійним, спортивним — швидким, як вітер. У шкільні роки він був чемпіоном з бігу, і здавалося, що життя ще попереду, що все встигне. Але війна перекреслила ці плани. 4 грудня 2024 року Владислав став до лав Збройних Сил України. Служив чесно і гідно, отримав звання молодшого сержанта, був навідником механізованого відділення. Пройшов свій шлях до кінця — до останнього бою у серпні 2025 року… Він не встиг здійснити мрії. Не встиг побачити, як росте його маленька донечка. Не встиг бути поруч із мамою, підтримати її у старості. Не встиг просто жити… Від імені всієї громади висловлюємо найщиріші співчуття матері Молодожона Владислава Світлані Любомирівні, братові Євгенію, який нині боронить Україну в лавах ЗСУ, цивільній дружині Вірі Миленькій, донечці Анжелі, усім рідним і близьким. Схиляємо голови у глибокій скорботі разом із вами. Розділяємо цей нестерпний біль…

Фастівська громада у скорботі Додому на щиті повертається Воїн, захисник, фастівчанин Юрій БОНЮК, який загинув на Запорізькому напрямку під час виконання бойового завдання Бонюк Юрій Ростиславович народився 1 вересня 1986 року в місті Фастів Київської області. Народжений у багатодітній сім’ї, Юрій рано зіткнувся з важкими життєвими обставинами — осиротів у підлітковому віці. Найріднішими людьми для нього залишилися сестри — Довгопол Вікторія Ростиславівна та Фелоненко Дарина Олександрівна. Навчався у загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів №4 міста Фастів, яку закінчив у 2003 році. У 2007 році завершив навчання у державному професійно-технічному навчальному закладі «Фастівський центр професійно-технічної освіти», де здобув професію штукатура, маляра, лицювальника-плиточника. Проживав у місті Фастів. Серед сусідів і знайомих був відомий як щира, відкрита людина, справжня «душа двору». Завжди приходив на допомогу, підтримував, не залишав байдужими тих, хто потребував уваги чи доброго слова. Працював ревізором в агрофірмі «Світанок», де зарекомендував себе як відповідальний та сумлінний працівник. 13 серпня 2025 року був прийнятий на військову службу. Служив вогнеметником штурмового відділення штурмового взводу штурмової роти штурмового батальйону. 18 березня 2026 року Юрій загинув на Запорізькому напрямку під час виконання бойового завдання. Він віддав своє життя, захищаючи рідну землю, свободу своєї країни та мирне майбутнє своїх близьких. Юрій назавжди залишиться в пам’яті як мужній воїн, вірний друг, люблячий брат і добра людина з великим серцем. Світла пам’ять про нього житиме вічно у серцях усіх, хто його знав і любив.