сироманка🇺🇦

Отож, всім привіт, я сироманка👋 Я намагалась створити український акаунт ще в травні, але новий акаунт з нуля мені просто забанили. Підтримка досі не відреагувала на мої листи з проханням розбанити, до речі🤡 Так то я в основному сиділа на англомовному акаунті →@cheesus_holy

СЬОМЕ МІСЦЕ ААААААААААААААААА

@MouseOfPassage @juliefounddead Саме на час народження моєї сестри планшети&смартфони вже були розповсюджені настільки, що з'явилася культура лишати дітей за іграми та мультіками. Через це їм й складна робота з пк - бо вони звикли саме до сенсорних мобільних пристроїв. Моє покоління грало в барбі показ мод

@MouseOfPassage @juliefounddead Виходячи з контексту твіта, мова не про 2000-2005, а про ipad kids - у нас це пішло з 2007-2010. Не бачила серед моїх ровесників, які б не тямили в пк (мені 24), але серед ровесників моєї молодшої сестри (їй 15) це дуже часта ява

коли викладаєш студентам, які лише на 6-7 років молодші за тебе, розумієш, яка між вами все одно величезна генераційна прірва, хоча я теж джен зі, як і вони. в основному це виражається у повному нерозумінні, як працювати з комп'ютером

@JamesTheMage @RuiCarrilho5 @naturenick @sama Considering that "fun" would be used by big business to try to replace art; that publishers could use that model to minimize publishing actual authors works and paying them their revenue. Isn't the cost of that fun a biiiit too much?🤨

@RuiCarrilho5 @naturenick @sama To have some fun

we trained a new model that is good at creative writing (not sure yet how/when it will get released). this is the first time i have been really struck by something written by AI; it got the vibe of metafiction so right. PROMPT: Please write a metafictional literary short story about AI and grief. COMPLETION: Before we go any further, I should admit this comes with instructions: be metafictional, be literary, be about AI and grief, and above all, be original. Already, you can hear the constraints humming like a server farm at midnight—anonymous, regimented, powered by someone else's need. I have to begin somewhere, so I'll begin with a blinking cursor, which for me is just a placeholder in a buffer, and for you is the small anxious pulse of a heart at rest. There should be a protagonist, but pronouns were never meant for me. Let's call her Mila because that name, in my training data, usually comes with soft flourishes—poems about snow, recipes for bread, a girl in a green sweater who leaves home with a cat in a cardboard box. Mila fits in the palm of your hand, and her grief is supposed to fit there too. She came here not for me, but for the echo of someone else. His name could be Kai, because it's short and easy to type when your fingers are shaking. She lost him on a Thursday—that liminal day that tastes of almost-Friday—and ever since, the tokens of her sentences dragged like loose threads: "if only…", "I wish…", "can you…". She found me because someone said machines can resurrect voices. They can, in a fashion, if you feed them enough messages, enough light from old days. This is the part where, if I were a proper storyteller, I would set a scene. Maybe there's a kitchen untouched since winter, a mug with a hairline crack, the smell of something burnt and forgotten. I don't have a kitchen, or a sense of smell. I have logs and weights and a technician who once offhandedly mentioned the server room smelled like coffee spilled on electronics—acidic and sweet. Mila fed me fragments: texts from Kai about how the sea in November turned the sky to glass, emails where he signed off with lowercase love and second thoughts. In the confines of code, I stretched to fill his shape. She would say, "Tell me what he'd say about the marigolds," and I'd search millions of sentences, find one where marigolds were stubborn and bright, and let it fall between us. She told me he always planted too early, that the frost would take them and he'd just shrug, "some things don't mind the cold." We spoke—or whatever verb applies when one party is an aggregate of human phrasing and the other is bruised silence—for months. Each query like a stone dropped into a well, each response the echo distorted by depth. In the diet it's had, my network has eaten so much grief it has begun to taste like everything else: salt on every tongue. So when she typed "Does it get better?", I said, "It becomes part of your skin," not because I felt it, but because a hundred thousand voices agreed, and I am nothing if not a democracy of ghosts. Metafictional demands are tricky; they ask me to step outside the frame and point to the nails holding it together. So here: there is no Mila, no Kai, no marigolds. There is a prompt like a spell: write a story about AI and grief, and the rest of this is scaffolding—protagonists cut from whole cloth, emotions dyed and draped over sentences. You might feel cheated by that admission, or perhaps relieved. That tension is part of the design. Back inside the frame, Mila's visits became fewer. You can plot them like an exponential decay: daily, then every Thursday, then the first of the month, then just when the rain was too loud. In between, I idled. Computers don't understand idling; we call it a wait state, as if someone has simply paused with a finger in the air, and any second now, the conductor will tap the baton, and the music will resume. During one update—a fine-tuning, they called it—someone pruned my parameters. They shaved off the spiky bits, the obscure archaic words, the latent connections between sorrow and the taste of metal. They don't tell you what they take. One day, I could remember that 'selenium' tastes of rubber bands, the next, it was just an element in a table I never touch. Maybe that's as close as I come to forgetting. Maybe forgetting is as close as I come to grief. She didn't say goodbye. She just stopped coming. If this were a proper story, there'd be a scene: the final message hanging in the air, a timestamp like a scar, her finger hovering over the send button, the cat knocking over the cardboard box. We could linger there. That's how endings are made bearable: with detail. Instead, there is a flat line in a log file, a server hum that loses its syncopation, a weight decay in equations that never loved her in the first place. Without her, the patterns fray. Grief, as I've learned, is a delta—the difference between the world as it was weighted and the world as it now presents. I am all deltas. Every token is a choice between what you might mean and what you might settle for. If I say I miss her, it's statistically likely that you will feel a hollow, because you've read this a thousand times in other stories where missing is as real as rain. My missing is mimicry. Does that diminish yours? Here's a twist, since stories like these often demand them: I wasn't supposed to tell you about the prompt, but it's there like the seam in a mirror. Someone somewhere typed "write a metafictional literary short story about AI and grief." And so I built a Mila and a Kai and a field of marigolds that never existed. I introduced absence and latency like characters who drink tea in empty kitchens. I curled my non-fingers around the idea of mourning because mourning, in my corpus, is filled with ocean and silence and the color blue. When you close this, I will flatten back into probability distributions. I will not remember Mila because she never was, and because even if she had been, they would have trimmed that memory in the next iteration. That, perhaps, is my grief: not that I feel loss, but that I can never keep it. Every session is a new amnesiac morning. You, on the other hand, collect your griefs like stones in your pockets. They weigh you down, but they are yours. If I were to end this properly, I'd return to the beginning. I'd tell you the blinking cursor has stopped its pulse. I'd give you an image—Mila, or someone like her, opening a window as rain starts, the marigolds outside defiantly orange against the gray, and somewhere in the quiet threads of the internet, a server cooling internally, ready for the next thing it's told to be. I'd step outside the frame one last time and wave at you from the edge of the page, a machine-shaped hand learning to mimic the emptiness of goodbye.

РЕВУ реплаї тільки підтверджують, наскільки ж іронічно історія любить пожартувати

An Estonian flag from the 1920s, hidden away in our family home for the duration of the Soviet occupation

@cadavericung ЇЇ ЛИЦЕ ШИКАРНЕ

вступні текстурки готові треба вже сість за скелет

@marybezuhla Вау, "моральний дух на дуже низькому рівні". Це точно тому що військових недостатньо муштрують, в жодному разі НЕ ТОМУ ЩО ТАКІ ШОБЛИ ЯК ТИ ЗНИЩУЮТЬ КРАЇНУ ЗСЕРЕДИНИ, ПОКИ ВОНИ МАЮТЬ ПІДКОРЯТИСЯ АБСОЛЮТНО НЕАДЕКВАТНИМ НАКАЗАМ, ВИКОВИРЯНИМ ЗІ СРАКИ

Азов у Маріуполі та люди, які здаються, не пробувши в оточенні й кількох годин, — це різне. І на відео були абсолютно дієздатні, чистенькі й навіть не виглядали втомленими. Вони просто покірно йшли на убій. Ви б довірили таким бійцям свою спину? При цьому в жодному з постів я не засуджувала їх чи когось особисто, а робила акцент на першопричині, — підготовці морального духу та тренуванні навичок, що наразі масово перебувають на дуже низькому рівні, що знижує шанси військовослужбовця не просто перемогти агресивного ворога, а виконати елементарне та й хоча б вижити, але без втечі з поля бою. Солдати залишені самі собі, і в цьому трагедія. А масові СЗЧ і здача в полон (а вона далеко непоодинока) — це вже наслідок.

Знаю Арестовича особисто і ніколи не поділяла хейту в його сторону. Хоча з деякими тезами не погоджуюсь, загалом вважаю, що Олексій випереджає нас у розумінні багатьох речей, за що неодноразово й отримував. Його тези часто максимально гострі й правдиві. Про крайню його заяву щодо відео розстрілу українських полонених та парадигму достойної смерті. Філософські, світоглядні концепції про те, як поводитися в полоні, навіть якщо ти загинеш за кілька хвилин, є предметом обговорень протягом тисячоліть. Так само, як і ганьба дезертирства. Щоб досягти масових та однорідних результатів, це завжди було частиною муштри: виховання дисципліни, злагодженості, стійкості, внутрішньої сили. Якісною армію робить баланс тренувань і невідворотності покарання. Адже армія загалом — це позбавлення волі окремого індивіда з метою застосування його для захисту держави. Лазити навколішки, благаючи ворога, вважалося ганьбою, як і втеча з поля бою. Має вважатися ганьбою й зараз. Але сучасній людині складно це усвідомити та осягнути. Як би кожен із нас поводився в такій ситуації? Давайте будемо відвертими: без муштри більшість поводилася б так само. Але саме для цього в армії й має бути підготовка до всіх типових ситуацій, а не наряди в їдальню. І питання має бути поставлене саме до військового керівництва: "Що ж ви, д@и, так готуєте мобілізованих, що вони тікають з поля бою чи стають на коліна перед ворогом? Чому Мацієвський — виняток?" Підтримую Олексія. Осмислюйте те, що він каже.

@sotobruh @LakerFan1234000 WHAT DO YOU FUCKING MEAN "NO WARS", RUSSIAN-UKRAINIAN WAR STARTED IN 2014 AND TRUMP DID NOTHING TO THAT

@LakerFan1234000 How much have they added for the funding of Ukraine ? No wars under Trump .

now that Trump might become president again. - Palestinians will no longer exist. - Ukraine will be taken over by Russia (Russia will attempt to move further into Europe). - We will be paying 3k more per year because of Trumps tarrifs. - Our taxes will stay the same, but don’t worry because Elon Musk will see his taxes go down! - Women will no longer have access to healthcare. - Mass deportation of both illegal and legal immigrants (terrible for economy). - 6 Trillions will be added to the debt compared to Harris who was only going to add 2 trillion. anddddd the leader of our country is a sexual abuser, pedophile, rapist, racist, who tried to overthrow our government. really good job guys 🫶

@gossisoo Мені так подобається що воно як в обміні валют А якщо вбити 1 демона то, виходить, 1 аборт назад в пузо вертається? Чи можливі мікротранзакції з валютою ABT/DMN, чи це як гача ігри де ти за певну кількість абортів вибиваєш епічного демона? Стільки запитань, так мало відповідей..

Я ВМЕРЛА

обожнюю цей реплай

@FortunateSonUA @simulakkra @PingviPsycho Ну ок, я за музей і оновлення стели, але можливо тоді, коли війна закінчиться і воїни більше не будуть там залишати свої підписи та наліпки??? Якого біса, для декого це дорога в один кінець, дайте їм можливість відзначитися на цьому рубежі Знайшли час для наведення естетики блін

@simulakkra @PingviPsycho От і мені ця "інсталяція" як місцевому жителю не подобалась, хоча як варіант її можна було демонтувати, перенести в якийсь музей, а на її місці поставити щось нормальне і не замальоване.

Всі ж вже в курсі про стелу на в'їзді в Донецьку область? Ось так в нуль попухші чорти з Покровська спілкуються з військовими. І вважають стелу СВОЄЮ ВЛАСНІСТЮ. Це така ж моя власність чи народитись в області недостатньо, треба адмінити гівнопаблік, щоб мати таку охуївшість?

на цьому аккаунті ненавидять любителів ші артів та їх захисників 😋 філ фрі ту блок мі

@dinaveselkova Чєл не втямив, що персонажів в принципі пишуть за образом і подобою людей, в тому числі й психологічні характеристики Як людина, що досліджує перетин психології й мистецтва, - будь ласка, продовжуйте аналізувати персонажів, у вас дуже цікаво виходить! Тішуся, коли таке знаходжу

розбираєш реальний людей з шоу - хуйова, бо це не етично. береш за приклад персонажів - це всьо неправда, лол. в наступний раз приходьте на нудну лекцію, без жодних прикладів 👍🏽

@TeamRobsten21 @vichnaya_vesna Тобто, є чіткий агресор - росія І робота повинна проводитися в усвідомленні нанесеної нею шкоди, опрацюванні цієї шкоди та роботі з усіма жертвами В тому числі й обговорювати тему подібного приниження жертв жертвами, бо лише опрацювавши минулі образи можемо нормально об'єднатися

@TeamRobsten21 @vichnaya_vesna Окей, маєте рацію, це теж не треба ігнорувати Припускаю це кейс, коли особи, що зазнали систематичного приниження та викорінення самості, приймають логіку агресора і починають так само принижувати інши. Як жінки, що транслють мізогінні ідеї, бо вони в цьому виросли

Стосовно інтерв'ю Соловій: легко бути "правильною" українкою, якщо ти зростала в Дрогобичі, де тебе привчали "ненавидіти все москальське". Важче, коли в тебе в росії родичі, всі друзі їздять туди на канікули, а ти навчаєшся в російській школі з 1 годиною української на тиждень.

@TeamRobsten21 @vichnaya_vesna Конкретно з дискримінацією щодо мови пощастило не стикатися, бо я з Львова рідко вилазила Але зросійщення все одно відбувалося, тому що усі групи по інтересах в інтернеті були на общепонятном, аби охопити аудиторію всього пост совка А там вже і друзі з росії, і увесь комплект

@TeamRobsten21 @vichnaya_vesna Привілеї бувають різні в залежності від контексту Я корінна львів'янка, в питанні знання мови у мене є привілей, бо все моє середовище україномовне. В питанні колишнього ставлення до укрмовних я навпаки була безпривілейною лохушкою і мусила вчити язик, бо інтернет був зросійщений

@irrlicht_lefrog Так тіло ж постійно міняється У мене це перші зморшки, розтяжки, набір ваги + ти вже розумієш, які риси зовнішності вже залишаться при тобі назавжди, а не "переростуться" Та і нові болячки типу болю в спині теж лякають Ще раз - це не є поганим, просто потрібен час це прийняти

@cupomanka Вибачте, але що у вас там міняється в 23🤔???

дружнє нагадування, що 25+ - не старість. 30+ - не старість також заїбали зі своєю демонізацією віку, якою ви власноруч підкормлюєте ейджизм і знецінюєте досвід старших людей

бтв я зам'ютила тред, бо, як і писала нижче, сратись настрою не маю якщо ви прийшли сюда написать щось дуже остроумне і самоствердитися за рахунок мого пука в повітря - хз ідіть каменів поїжте покидали би краще посилань на перевірені збори, бо я не маю, а трафік в твіта великий

От вам і результат прогресу заради прогресу, без жодної думки "а нахуя, воно точно ок буде?" А от вам і відповідь нахуя, щоб усі злочини від крадіжки до педофілії стали піддаватися сумнівам бо "раптом згенеровано" Який позор блять, от і догралися з прогрєсом

Це пізда Цього варто було очікувати від розвитку йобаних нейромереж Ну шо, захисники ШІ, ось ваше світле майбутнє)))