Олекса Мельник

Спробую знову поділитися своїми спогадами і спостереженнями про війну. Буду публікувати по 3 дописи раз на тиждень зі свого щоденника, який продовжую дописувати, доки продовжую служити. Вступ Для мене війна почалася о 5 ранку 24 лютого 2022-го тривалим громом здалеку. Це кацапи вдарили по аеродрому поруч з Коломиєю. — Наталю, вставай, почалося, — вдавано спокійно промовив я до дружини. Авжеж, для України ця війна почалася ще в 2014-му, а її передумови формувалися ще з розвалу совка. І взагалі уся наша історія пронизана епізодами та етапами жорстокої боротьби за виживання в оточенні знавіснілих сусідів. Та найбожевільнішим був і є алкоголік іван. На щастя зараз очевидно, що більше іванів не буде. Вони пішли на самовбивчу війну, вчинили безпрецедентний акт автогеноциду і тепер або вимруть або переродяться у раніше поневолені народи російської держави. Напередодні повномасштабного вторгнення ми жартували, що путін намагається залякати Європу, і все це — лише брязкання залізом на кордоні. Було очевидно, що ця війна невигідна йому і на ній він не зможе нічого здобути. Ми були певні, що за скупченням військ рф на кордоні є якийсь осмислений задум. Ми бачили людей за цими діями. Лихих, жадібних, жорстоких, але людей. Однак кожний день війни відкривав нам нелюдське обличчя ворога. І виходить, що це не міжнародна війна, а міжвидова. Кацапи в усьому відмінні від нас. Та найголовніша відмінність — це їхнє нерозуміння безцінного дару життя. У їхньому світі настільки низька самооцінка в індивідів, що вони майже не бояться власної смерті, а тому не спроможні співчувати чужому болю й легко завдають страждань цивільним українцям. Без мети, без садистичного задоволення, без вигоди для себе, а просто так. У діях дитини, що топче мурашник чи палить лупою прив'язану муху більше сенсу, аніж у діях цілого народу рф. Чи він воює, чи віддає накази, чи мовчки підтримує цей людожерський режим. Частина I Сон 1. Діти війни У відеоіграх та фільмах часто уникають зображень дітей, що стали жертвами збройного конфлікту. Це вважається моветоном, дешевим прийомом маніпуляції емоціями гравця/глядача. А похмурий герой, що втратив дитину/сім'ю і тепер мстить поганцям — це такий заїжджений образ, що очі рефлекторно закочуються до лоба. І взагалі ми просто хочемо сховатися від думок про те, що малеча може бути поранена, закривавлена, зґвалтована, понівечена і вбита. У дитинстві я випадково по телевізору побачив чорно-білу хроніку Другої Світової війни. На руїнах якогось будинку лежало напівоголене тіло молодої жінки з мертвотно роззявленим ротом і спорожнілим поглядом, а поруч повзало немовля і шукало цицьку. Тоді у мене маленького сталася істерика. Я був нажаханий цими образами. Страх перед холодною жорстокістю, яка може призводити до такого стану справ, наростав. Мене трусило, і тоді моя мама, етнічна росіянка, узяла мене за ручку і сказала: — Не хвилюйся. З цією дитинкою все добре. Той, хто знімав ці кадри, потім забрав її, і вона дожила до наших днів. Ця брехня заспокоїла і врятувала мене. Але цей образ завжди був зі мною. І наче мантру я повторював мамині слова, щоразу, коли задумувався про долю того немовляти. Потім у 2014-му я побачив трупи дітей з Луганщини і Донеччини. А справжні вбивці звинуватили у цьому нас, українців. Я знову опинився віч-на-віч із жорстокою реальністю. А мамина вигадка більше не діяла. Повномасштабне вторгнення 2022-го подарувало нам новий нестерпний образ. Нещасна шестирічна Таня Мороз в блокадному Маріуполі провела шість днів ув обіймах мертвої матері і померла від зневоднення. Моїй доньці Долі зараз сім. Це маленька людина, але це цілий світ зі своїми переживаннями, бажаннями, баченням і розумінням. Таня Мороз із Маріуполя була таким же повноцінним світом і сама для себе, і для своїх рідних. Кацапи знищили цей світ. Без мети, без садистичного задоволення, без вигоди для себе, а просто так. — Сьогодні до Коломиї привезли кілька десятків сиріт, які народилися 24-го лютого. У них у всіх уже немає батьків, — розповіла по телефону дружина. — Знаєш, коли це скінчиться, хотів би всиновити одну сироту війни. Що скажеш? — запитав я, ходячи по казармі на службі в теробороні. — Я сама думала про це. Давай. Лиш би це скінчилося, — розплакалася Наталя і розчулила мене. Це прагнення виникло з почуття провини вцілілого. Прикарпаття не зазнало ніяких відчутних втрат, а стало прихистком для тисяч біженців із фронтових регіонів. Геть усі наші знайомі узялися до волонтерства і допомагають вимушеним переселенцям. А я хочу зберегти і розвинути чийсь світ і так подякувати тим людям, які прийняли удар на себе замість мене. Бо зрештою це все наші діти, українські і їх комусь таки треба виховати та підготувати до відповідального самостійного дорослого життя. Сон 2. Підготуватися Відразу після удару ми почали готуватися до найгіршого — до відсутності електрики, тепла. Запасатися їжею, водою, складати тривожну валізу і міркувати про евакуацію. Авжеж це слід було зробити напередодні, коли путін скупчував війська на нашому кордоні. Але ми не вірили. У продуктовому вранці 24-го було спокійно, хоча людей побільшало, а продуктів поменшало. Однак я легко закупився на тиждень харчування і навіть не довго стояв у черзі. Опісля ми втрьох вигуляли нашу біґлю Пінту і заодно розвідали найближчі бомбосховища біля нашого житла. Паралельно з Долею проговорювали її дії при різних загрозах. Вчилися, де можна сховатися, коли стріляють і бомблять. Її помірковане завзяття і готовність учитися неабияк заспокоювали. Ми дотримувалися розкладу, раціонально харчувалися, піклувалися одне про одного. Усі ці дії, а особливо проговорення їх і складання плану створило ілюзію, що ми контролюємо становище, що наша доля у наших руках. По обіді третього дня зателефонували друзі друзів з Києва. Айтішники Вова, Ваня і Марія. Вони прямували за кордон на нові для них місця роботи, коли Україна оголосила воєнний стан. Чоловіків через кордон уже не пускали, тому вони шукали, де зупинитися. Так вони стали біженцями. Доки ми чекали на приїзд гостей, заповзялися ретельно прибрати в хаті. Це ще один спосіб заспокоїтися і навести лад у житті. Завжди допомагає. Допомогло і зараз. Кумедно, але відколи ми з Наталею відкрили в Коломиї коміксарню UA Comix Kolomyia, у нас не було часу поприбирати вдома як слід. І ось мала статися повномасштабна війна, щоби у нас з'явився технічний вихідний для прибирання. Гості доїхали. — Прівєт, спасіба, што прінялі, — привітався Вова, якого ми зустрічали на днюсі у мого друга і колеги Олександра Чернова. — Не подумайте, що я русофоб, але ліпше вам користуватися українською зараз, бо місцеві можуть не зрозуміти, — привітався я. Ми чудово вжилися разом. Ваня любить собак, тому заповзявся допомагати вигулювати Пінту. Марія попри тендітну фігуру багато їсть, а тому добре і смачно готує. А Вова зголосився допомогти з англійською в Долі. Ми знову з'їздили по харчі. Прикупили теплих речей для перебування в укритті. І пізно ввечері чи вночі вперше навідалися туди під звуки сирен. Цей перший раз був найстрашніший. Ми надто хвилювалися. А наші київські гості вже встигли наслухатися цього доброго. — Мені страшно, мені страшно, мені страшно, — тихенько повторювала Доля, доки гарячково вдягалася, а ми хапали теплі речі і вибігали до найближчого укриття. Нам та іншим людям у сховищі теж було страшно. Сон 3. Бути корисним Життя в нашій оселі внормувалося. Протягом ночі хтось обов'язково чергував, аби ми не проспали сирени. А о 5 ранку починалася моя зміна, бо я й так вставав о 5 ще до нового вторгнення. Сніданок, вигул Пінти, багато новин про жахи війни, трохи спілкування, вигадування активностей для Долі, готування їжі і новий сон, який переривався сиренами. І знову по колу. Десь за тиждень після удару мене почали мучити докори сумління. Усе двигтить, Україну руйнують, шматують, а я ховаюся в Коломиї. Захотілося бути корисним. Для початку вирішив позакривати робочі хвости та сплатити рахунки. Начитав свої репліки для української локалізації одного антиутопічного фільму «Кімі». Дочитав останні казки з книжки «Зоряні пірати» Олександра Малого і передав нашій редакторці Таїсії Паращук з проєкту «Аудіоказки українською». І паралельно скинув ці аудіоказки доньці у месенджер. Вона страшенно любить цього автора і мою начитку. Вірю, що послухаю «Зоряних піратів» у нашому найказковішому додатку. Раніше мене накривало відчуття тривоги, коли я вирушав у відрядження. Для мене поїхати кудись із дому — це маленька смерть. Тому для легшого розставання з рідними та затишним кубельцем я завжди щось завершував. Закривав проєкти, дочитував книжки, добивав відеоігри чи дивився заключну серію серіалу. Зараз я відчував щось схоже, але сильніше. Було страшно від думки, що моє життя урветься, а я стільки всього не зробив. Курва, та я рік їбався, аби провести трифазну електролінію в квартиру. І ось її вже можна запустити, лиш кинути контур заземлення, а мене чи нашої квартири зараз не стане і все це було марно. Усі наші життя були марні. Оці хвилювання не давали всидіти на місці. Тож ми знову запустили коміксарню і побачили попит. До нас пішли покупці та гравці клубу настільних ігор. Але мене це не вдовольнило. Я пішов проситися у волонтери. Сам я не уявляю, як діставати потрібне постачання і возити його, тому хотів запропонувати бодай свою фізичну працю. Щось носити, складати, майструвати. Але вже всюди було напхом напхано волонтерів і моя допомога виявилася зайвою. Під час однієї з тривог я зустрів ув укритті Олега Токарчука, знайомого депутата міської ради. Він багато волонтерить, а зараз проводив курси домедичної допомоги. — Слухай, може у вас є робота для мене? — З надією спитав я. — Дай подумати… а що ти вмієш? — цілком серйозно поцікавився Олег. — Я — диктор, — сказав я, розуміючи усю безглуздість моєї професії зараз. Олег не згадував більше мене і не шукав. Я ще спробував зробити оголошення, що безкоштовно озвучу будь-що для потреб нашого спротиву. І навіть начитав кілька текстів для української пропаганди. Але все це мені здавалося безглуздям. До того ж з усіх сторін лунали заклики братися за зброю до усіх чоловіків. Чомусь жінок не закликали. Тож я спробував записатися до лав територіальної оборони. Довелося кілька днів походити на зібрання біля військомату з поверненням додому. Але одного ранку мені все ж зателефонували, викликали, і ось я вже кілька тижнів не вдома. Служу народу України. Іронічно, але моє прагнення бути корисним призвело до того, що я припинив бути корисним для своєї сім'ї. Доки я в казармі, вчуся поводитися зі зброєю та виконувати бойові завдання, Наталя з Долею далеко і без моєї допомоги. — Ти гівно у формі🤢, — написала мені в месенджері донька, коли я вкотре дистанційно бажав їй надобраніч і скинув свою фотку у формі. — Я тебе ненавиджу, — додала вона. Наталя переказувала, що за кілька днів моєї відсутності Доля почала хвилюватися і ображатися, що я її покинув. Мовляв я єдиний, хто її розумів і проводив із нею час (а це не так). Тож спершу вона ігнорувала мене, а потім почала писати образи. Я поскаржився Наталі, що виходить, наче я сховався у глибокому тилу в казармі від справжньої відповідальности. — Купа людей ходять, працюють волонтерять, а ти один ховаєшся, — заперечила мені дружина. — Смішно, але вже пізно. Я не думала, що буде так важко. Оце її «смішно» ранило мене. Хоч ми обговорювали моє рішення піти в ТрО і її здатність самостійно дати собі раду, але з її слів виходило, що лиш я відповідальний за прийняття «смішного» рішення. І лиш Наталі важко, а я потрапив на курорт. Подякувати за творчість: 🔗Посилання на банку send.monobank.ua/jar/4J1iB5DKyX 📷Номер картки банки 5375 4112 1811 5470

Завітав у гості на подкаст суміжників «Нова гра +». Побалакали про відеоігри і попкультуру. youtu.be/-0U5aDvGYDY?si…

@iZViT_Vitaliy Мій виступ був про те, що росіяни позбавили себе права голосу.

@CHOBUDA Я далекий від симпатій москалям, але просто виходячи з твоєї логіки, то Коджіма не має думати про твою чи мою зону комфорту. Так він грав в Death Stranding і це яскравий приклад того, що всі з усіма пов'язані через мережу.

Коджіма Хідео заїбав пхати мені ванюш у стрічку, коли репостить їхні відгуки на DS, у яких ці симулякри людських істот вдають, наче переживають щось гуманістичне. Він що думає, що Хвітер — це виключно його зона комфорту? Він що не грав у Death Stranding? Не знає, що всі пов'язані з усіма? А хіральним потворам не місце у дійсности людей.

@olga_v_writer А що є жіночого авторства у всесвіті Лавкрафта?

Якби авторка була жінка книжку назвали б фанфіком

Я агонізував, коли був змушений заповнювати сертифікати з іменами в давальному відмінку, де всі -нко були написані неправильно. Бо діяло правило: вписувати так, як своє прізвище написали самі військовослужбовці у цьому відмінку, а не так, як правильно згідно з українським, а не російським правописом. І нікого не їбало, що я можу написати правильно. Бо ніхто не розумів, що я хочу і що не так. Іноді, дивлячись на це, схиляюся до думки, що ми вже вимерли і триває війна одних росіян з іншими росіянами.

@berehyniashtabu Або відмінювати своє прізвище на "-енко"

Перед тим, як хейтити штабних, впевніться, що вмієте без помилок написати власне прізвище і не вважаєте, що стоїте на посаді "солдат".

Я прийшов у цю книжку, не знавши, що в основі її космологія Говарда Філіпса Лавкрафта. Але «Заколот» Володимира Кузнєцова — це не фанфік, а сміливий розвиток ідей великого майстра космічного жаху та адаптація їх до сучасних уявлень про влаштування космосу. Не брехатиму, я зрозумів далеко не все. Але коли в цьому океані всесвітнього божевілля мені вдавалося виплисти на береги островів зрозумілих сенсів, я щоразу переживав катарсис. Несамовита за своїм впливом космоопера з тисячолітньою історією.

@YuriiDEmon4 На тому боці не чують, тому звучить п'ять разів: «Христос воскрес, блядь! »

@CHOBUDA Бонус, якщо щоразу тричі повторює "Христос воскрес!"

Як же не пощастило зустріти Великдень з екстравертом на позиції. Він обдзвонює всю телефонну книгу. А ми мусимо це слухати.

@YuriiDEmon4 @kirill_individ Ніт.

@CHOBUDA @kirill_individ Нові частини все просрали

Вибачте, але провалився в Fallout Shelter. Там новий контент по серіалу і просто, як виявилось і тепер не можу грати в нормальні ігри (це триватиме як завжди деякий час).

Сон 34. Дзеркало На нашій підземній кухні на столі лежало дзеркало, відірване від старої радянської автівки. Ймовірно, попередні мешканці окопів використовували його, щоби голитися чи приводити себе до ладу. Я взяв його до рук на другий день перебування на новій позиції. Якраз поприбирав, повикидав усе зайве, вивчив де що лежить, налагодив побут, і з'явився час полюбуватися собою. До цього я відстежував зміни зовнішності через селфі на смартфоні. Але комп'ютерна фотографія намагається зробити нас красивішими і молодшими, ніж насправді. Розмиває зморшки, приховує прищі, плями на шкірі, робить виразнішими очі і навіть трохи зменшує овал лиця, аби відняти у нас кілька зайвих кілограмів. Усе для того, аби подобатися підписникам у соцмережах. Тож тепер зі справжнім дзеркалом у руці я дивився собі в очі і трохи ніяковів. Цей віддалено знайомий Олекса помітно відрізнявся від того, якого я звик бачити щоранку у ванній вдома. Мав значно сивішу голову. От, геть білу з незначними залишками русявого на чолі і маківці. Чоло поорали неглибокі, але часті зморшки. Довкола очей і рота теж розпустилося мереживо зморшок. Наче шкіра всохлася, різко втратила пружність. Геометрія лиця помінялася, бо я схуд. Додалося тіней під очима і вилицями. Густо розрослася рудо-сива борода з вусами. Надто довга, аби вважатися щетиною і надто коротка, аби зачісувати її. Я постарів за ці два місяці. Але очі значно освіжилися. Білки стали майже досконало білими з ледь помітними рідкісники судинами в кутиках очей. При цьому рогівка сприймається значно виразніше, стала наче яскравішою. А кутики і повіки більше не запалені і пересушені. Набули приємного тілесного кольору. Більше не хочеться масажувати їх і нема відчуття, що щось втрапило в око. Не дивно, адже більшість часу я дивлюся вдалечінь на зелену природу і за комп'ютером не проводжу аніскільки часу. Ось очі і відпочили. Коли я розповів хлопцям поруч про свої зміни зовнішності, то і молодші, і старші стали мене підбадьорювати. І всі наголошують, що це все неважливо. Однак я бачив, як Юра і Руслан так само, як я, роздивлялися себе в це автомобільне дзеркало і зітхали та матюкалися. Сон 35. Вилазка По-справжньому боятися ходити по поверхні ми почали після обстрілу яру, за яким нас поставили спостерігати. Під час мого чергування туди прилетіла серія запальних зарядів і почалася пожежа, яка тривала два дні. Так я побачив зародження лиховісного димо-туману. Попри тривалу засуху, від якої земля вкрилася тріщинами товщиною з палець, а трава перетворилася на сухостій, пожежа не змогла поглинути дерева і повністю знищити яр. Росня навіть повторно обстрілювала яр, аби додати вогню. У них знову нічого не вийшло. Проте нас вони зашугали і наша активність впала до 3-5 тисяч кроків на день. Сиділи по норах, слухали обстріли і читали книжки. По рації мене шукали хлопці з мого зводу, з якими я розстався, пішовши у підпорядкування до Ігоря Бритви. Макс раніше дав мені термос, аби я на нашій стоянці скип'ятив воду і приніс йому, бо у їхньому окопі не було можливості скип'ятити воду. Але ми нікуди не висовувалися і я ігнорував нагадування Макса про обіцяний окріп. За два дні обстріли трохи віддалилися, бої поруч стали менш інтенсивними і ми з Русланом Альпіністом та Назаром Базаром рушили по воду. Йти було недалеко, але я постійно озирався по кущах, на стежки, у небо. Розумів, що ніяких розтяжок і мін тут не може бути, але береженого Бог береже. Щоп'ятдесят метрів на стежці або поруч були вирви різних діаметрів та посічені чи викорчувані дерева. Складалося враження, що кацапи прицільно обстрілюють наші стежки, але насправді вони розкидають снаряди по всій площі переважно навмання, бо їм не дають як слід закріпитися і вивчити розташування наших людей та техніки. Ось вони віялом і запускають у нас усе, що мають, і 99% того не влучає ні в що суттєве. Спершу ми дійшли до розбитого господарства, що розташувалося на межі села і лісу. На ґанку була велика вирва. Сараю зірвало стріху, розкидало його вміст по подвір'ю, покрутило і подірявило мотоцикл, у хаті вибило всі шиби з рамами, понищило меблі і штукатурку на стінах. До цієї хати ми прийшли мародерити. Усередині була невеличка бібліотека, яка складалася із радянської періодики 80-90 років, радянської і перекладної художньої літератури і посібників з садівництва та садибництва. На серванті я знайшов кілька стосів, заповнених товстих журналів з кросвордами. Усі вони вийшли в 2000-х. Склалося враження, що в останнє десятиліття совка у цій хаті жила доволі різнобічно зацікавлена людина, яка читала чимало і самостійно вчилася. Але після розвалу совка сил і грошей людині вистачало лиш на застосування набутої раніше ерудиції до періодичних кросвордів. Нових знань вже не прибавлялося. Ми взяли трохи того, що здалося цікавим і рушили далі по воду. Через дорогу вже починалося прилегле село. На лаві за парканом сидів один немолодий мінометник і любувався козенятами, курами, гусами, що вовтузилися на подвір'ї хати. Я глибоко вдихнув, відчув характерний для села букет ароматів сіна, зерна, тварин та їхнього посліду і замріяно прокоментував: — О, пахне Отинією. — Ні, Грушевом, — абсолютно впевненим тоном заперечив тутешній мінометник. Їхній взвод зайняв підвали і окопи біля цієї хати, дбають про покинутих тварин, годують, доять кіз та збирають яйця в курнику. Готові продавати яйця за банку згущика. Думаю, сторгуємося за шоколадні цукерки. До речі про покинутих тварин. У перший день на цій позиції до нас прибився дебелий синбернар. Розміром тіла він перевершував деяких наших звідних. Постійно намагався бути з нами поруч і випрошував їжу. Мав якусь травму правого ока, яке не завжди розплющувалося повністю. Лагідний, сумирний, просився почесати йому живіт. Але голодний і тому загриз козу. Також він постійно намагався лапами і зубами вкрасти у нас автомат або тепловізор, коли ми чергували на спостережному пункті. Зрештою хтось не витримав, лупнув пса по носі і той втік до лісу. Згадуючи про пса і спостерігаючи за козенятами і курами, я наповнив баклаги водою з дуже вузької криниці. За відро нам правила гільза від 120-міліметрового артилерійського снаряду. Тут цього добра валом і з нього майструють чимало потрібних у господарстві речей. Від табуреток до буржуйок. Коли ми повернулися з водою у свій табір, я збадьорився і наважився прогулятися по поверхні до окопів мого зводу. Користуючись нагодою, я міг нарешті занести їм окропу в термосі, залишити на зарядку один з моїх павербанків і поповнити запаси їжі. Наповнив скипілою водою два літрові термоси, вкинув у білий будівельний мішок, у якому планував назад нести харчі, і пішов разом з Русланом Альпіністом. Дорогою знову озиралися, пильнували і м'яко ступали. На цьому маршруті так само рясно насипали снарядів. Я уявляв собі, як мої хлопці зрадіють, вперше за три дні попивши гарячого. Але коли ми дійшли, то з'ясувалося, що Макса перевели в іншу роту до його брата, а тому він лишився без свого термоса, а також хлопці знайшли окопну трубу для непомітного розпалювання вогню і вже саме кип'ятили собі воду. Я марно вивантажив уже непотрібні термоси з гарячим і, як бідний родич нагрібав у мішок консервів, хлібів, чаю, цукру тощо. Однак у цьому окопі знайшлася посилка на ім'я одного з гранатометників, з якими ми зараз жили. Тож Руслан узяв важку коробку, а я мішок і повернулися. Дорогою назад я знову собі уявляв, як ми прийдемо з посилкою, урочисто вручимо її адресату, він зрадіє, почне нам дякувати, може, чимось поділиться. А я візьму рацію, вийду на зв'язок зі своїм зводом і армійським тоном повідомлю: — Ми в хаті. Посилку доставили. Вилазка успішна. Але наш адресат десь завіявся і потім оте отримання вже не мало бажаного ефекту, а рація знову не ловила. І залишилося радіти лиш тому, що вдалося безпечно, без пригод прогулятися. Сон 36. Задача про втрати Сьогодні минає місяць відколи ми офіційно учасники бойових дій. Пора підбити підсумки. За цей час наш взвод втратив Сергія Старого, бо у нього ще з АТО прострелені ноги, розхиталися якісь болти, він сидить на знеболювальному і нічого не може робити. Також нас покинув Юра Малюк, якого ранило шрапнеллю з касетної бомби і якого тут не мало бути, бо він важить понад 140 кілограмів, а допустима максимальна межа для служби — 130. Також до лікарні потрапив Саша Генерал, бо від постійних навантажень у нього здав хронічно хворий хребет. Ці троє ніколи не потрапили би на службу, якби проходили медкомісію, але з нашого зводу її ніхто не проходив. Від нас також поїхав Макс Крим, бо в іншій роті служить його брат і там нема Вротного. Понад те у нашій роті один загинув, бо не мав де сховатися від обстрілу, бо нас змусили вручну копати окопи і їх було мало та вони були неглибокі. Ще один, водій бензовоза, спершу був ранений, але згодом підхопив інфекцію в лікарні і помер. Ще двоє пішли в магазин, туди прилетів снаряд, їх завалило стіною. Один вмер відразу, другий ще помучився зі страшними переломами і теж вмер. Ще більше у нашому батальйоні поранених. Про всіх не знаємо, лиш чуємо від командування і головного медика, що вони забирали звідкись двосотих і трисотих. За чутками наш комбат, полковник Нах-Нах, отримав догану за те, що завіз нас не туди, куди мав завезти. Чомусь наша перша зупинка була на нульовій лінії саме з його волі і наші фари дальнього світла спалили ворогу розташування нашої артилерії та штабу ЗСУ. Після чого усе це почали інтенсивно і дуже прицільно обстрілювати. Також уже усім стало відомо, що наш батальйон не має належного забезпечення, особовий склад непідготовлений, невмотивований і часто непридатний для несення служби. Нах-Нах раніше попереджав, що він не мав справи з піхотою, а був бойовим офіцером авіації. Але здається у бойового офіцера чи просто притомної людини має бути якесь планування, підготовка, вивчення мап, розрахунок харчування тощо. За ним відчувається повна некомпетентність. Так і бачу його здивування, коли його поставили перед фактами численних помилок і невдач (військовою термінологією — пройобів): — Як же так, на? У нас в авіації це проходило, на. Ми набирали випадкових людей з вулиці, на, пакували їх у літаки без боєкомплекту, на, казали їм шукати інструкції в інтернеті на висоті 10 000 метрів, де не ловить інтернет, на. І відправляли їх у зону бойових дій, на, паралельно переписуючи бойове розпорядження заднім числом так, щоби те, що вийшло, на, виглядало, як результат нашого задуму, на, якого у нас ніколи не було, на. А начштабу, такий смішний товстий дядько, якого ми радо перекривлювали, дістав контузію і зараз перебуває у лікарні. Цей хід дуже схожий на дії чиновника, який ховається від судової повістки. Це були умови задачі. А тепер запитання: скільки разів нашому комбату та іншим змовникам цієї афери (Іванчуку, Станіславському) встигнуть порізати колеса в машині, перш ніж її спалять? Ці люди, схоже, сподіваються, що ми ніколи не повернемося до Коломиї і не будемо жити з ними в одному часі і просторі. Бо тільки так вони залишаться непокарані за те, що, підставляючи наші голови, вганяючи нас в могили, намагалися виробити собі посвідки УБД, пільги на придбання землі в центрі міста, розкішні пенсії та море інших бонусів, які нам, солдатам не світять. А повним забезпеченням вони називають допомогу волонтерів, яку нам радо передають. Цікаво, а скільки харчування, боєкомплекту і обмундирування вони вже списали з відкатами? Стане на нові ділянки в центрі міста? Подякувати за творчість: 🔗Посилання на банку send.monobank.ua/jar/4J1iB5DKyX 💳Номер картки банки 5375 4112 1811 5470

Сон 31. Полегшення — Наші розпочали контр-наступ на Ізюмському напрямку (це тут ми сидимо), — радісно сповістив Любчик Медик. — Того кацапи так дуріють. І того бої тепер менше чути. Він бачив це десь у новинах. Я таких новин не бачив, але охоче повірив і зітхнув з полегшенням. Правда після того і прилетіли по нас касети та поранило Юру Малюка. Учора після обстрілу говорив з батьками. Раніше я скинув їм фотку нашого взводу біля джипа, який вони нам надіслали. На фото мама змогла порівняти мої розміри з розмірами Юри Малюка. — Я знайшла для Юри велику форму у волонтерському центрі. — Уже не треба, ма. Юра більше не буде з нами служити, його ранило. Уся надпотужна українська армія місяць не могла знайти для Юри форму, і він служив поруч з нами у своїх лахах, як бідний родич. А моя мама знайшла і була би переслала сюди та вже не треба. Тепер Юра може зітхнути з полегшенням, його вже відвезли у Дніпро, де прооперують і він довго відпочиватиме. Він заслужив це своєю важкою працею на рівних з нами, хоча йому було найважче з вагою в 140 кілограмів. Направду й ми можемо відчути полегшення від розставання з Юрою. Він займав усе місце у вузьких проходах, був неповороткий і повільний. Уночі нас підняли по тривозі. Вартовий побачив чотирьох людей у тепловізор. Ніхто більше не побачив, тому ми потопталися пів години в темряві, зітхнули з полегшенням і лягли далі спати. Уранці приїжджав Вротний. Повідомив, що нас знову переводять на іншу позицію, куди прилітає ще більше. Ну, бо контр-наступ, тиснемо ворога. І наш батальйон тепер приквартировано до 95-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ. У Городенці ми посиділи місяць — стали досвідченими тероборонцями. Тож нас мобілізували за законом про загальну мобілізацію. Без документів, роз'яснень і медкомісії. Тепер ми майже місяць побули під обстрілами, стали стріляними горобцями, осмаленими, як гиря ланцями і готові воювати на рівні 95-ї бригади. Моя віра в ЗСУ похитнулася. Проте це переведення означає, що нам більше не треба копати окоп на теперішній позиції і поліпшувати наші бійниці. Нехай цим переймаються львівські резервісти, яких завозять сюди замість нас. Тож ми зітхнули з полегшенням і вийшли на відпочинок від важкої праці. Після сніданку поруч знову рвалася касетна бомба. Ми ломилися в бліндаж, забиваючи коліна і здираючи руки в кров. Це була лише одна бомба, закинута за 20 метрів від бліндажа. Цього разу нікого не зачепило. Тож ми посиділи пів години в укритті, зітхнули з полегшенням і розповзлися перепаковувати торби чи купатися. Сон 32. Інформаційний голод — Ви знали, що каска сама попускається? — зауважив Славік Великий, доки ми ховалися в бліндажі від обстрілів. — Та то у тебе голова змаліла. — Ага, мозок всохся. Дійсно, тут постійно всихається мозок. Немає дозвілля, нема зустрічей, спілкування з новими людьми, нема кіно, серіалів, ігор, музики, книжок. Маємо дуже повільний інтернет, до якого треба вийти на пагорб, але ловить не завжди і коли ловить, то можна стягнути лише текстові новини. Але нема коли їх вивчати, нема можливості зависнути в соцмережах. Хлопці потроху шукають можливості читати електронні книжки. Руслан Альпініст читає Суворова та інші радянські історичні книжки, Макс Крим узявся за "Землю" Ольги Кобилянської, бо перед війною був з дружиною на постановці у Коломийському драмтеатрі. А я читаю Террі Пратчетта. Уже пішла друга книжка з циклу "Дискосвіт". Маю ці книжки у паперовому виданні вдома вже дуже давно, але все відкладав. А тепер купую їх у Google Книги повторно. Так мені і треба, нема чого нагромаджувати контент наперед. Купив — спожив, як учить вмістожерство. Юра Дротик постійно розгадує кросворди. Таке враження, що у нього десь цілий ящик цього добра. Або ж він поволі порається, розтягуючи задоволення. Саша Людожер грає в якусь українську мобільну гру в жанрі "знайди предмет", а коли застрягає на якійсь крутиголовці, то передає смартфон комусь іншому. Я теж розгадав йому одну загадку. Давно не отримував такого задоволення від відеоігор. А Саша Генерал уже кілька разів просив мене налаштувати йому книги на телефоні. Каже, що не читав уже 20 років, а зараз хочеться. Ми всі переказуємо уривки новин, переважно позитивних. А потім вивчаємо паперові мапи, шукаємо населені пункти з новин про наші перемоги і просування ЗСУ. Так отримуємо уявлення про ситуацію довкола і тішимо себе думкою, що ворога женуть від нас. Взвод знає, що я пишу мемуари про це все і виявляють зацікавлення. Я зачитую найкращі уривки. А Макс Крим прочитав усе, що було і попри мої побоювання похвалив цю працю. — Класно написав. Я повернувся на два місяці назад і все згадав, — сказав Макс. — І ти влучно відзначив тих священиків, що нас проводили. На щастя у нас закінчилися анекдоти! Тепер кожен розповідає історії з життя, переважно з дитинства. Згадуємо холоди 90-х, вуличні ігри, наші смішні цінності, рідкісні іграшки, чорно-білі телевізори зі сівшими кінескопами, перші еротичні фільми, походи в гори, п'янки. І всі разом проживаємо ці моменти, наче ми не в ямі, не ховаємося від обстрілів, не боїмося ходити в туалет і глибоко засинати. Сон 33. Наступаємо На земляній стіні окопу, оббитій простирадлом, висить кварцевий годинник. Я сиджу на пластиковій табуретці перед цим хронометром і з насолодою спостерігаю, як плавно мотає кола секундна стрілка. Механізм трохи скрегоче, тож я чую, як спливає час. Минають хвилини, я вмиротворений, повільно дихаю, насолоджуюся тимчасовим спокоєм нового місця дислокації. Згадую свій улюблений домашній годинник з зображенням руїн замку Кер Морен на циферблаті. По ньому я відміряв час, коли читав книжки на дивані перед цим годинником. Ох, який же це ергономічно довершений диван! Якби не мільйон справ, то я читав би на ньому і не дивився на годинник. Учора нас перевезли під Краснопілля. Як нам пояснив Вротний, раніше тут стояли справжні ЗСУ із 95-ї бригади, але вони потиснули ворога, змусили його відступати і пішли вперед, а ми зайняли їхні позиції, щоби тут не засіли вороги з тилу. Правда на наступний день, я довідався, що Вротний усе наплутав. Трохи по 12-й, коли ми з Русланом Альпіністом чергували на спостережному пункті в нашому старому окопі, по нас, здіймаючи куряву на ріллі примчав джип Вротного. Водій у грубій формі запросив нас їхати геть. Доки ми чергували, до нашого бліндажа примчала вантажівка, усі все повантажили без нас і рушили. Дуже дивно, що цей переїзд командування запланувало саме на 7 травня, коли росня особливо сильно вистежує нас і обстрілює. Наприклад вночі нам знищили польову кухню і машину Вротного, яка не заводилася. Він прийшов до нас зранку і каже: — Хлопці, маєте троса? Я би машину відтягнув. А ми йому фото понівеченого двигуна і розірваного переднього моста. — Ну і добре. Того ж ранку прилетіла касета на бліндаж і забилася в землю за два метри від нашого казанка з окропом. Сергій Великий саме прийшов набирати води на каву, а потім цілий день боявся пити гаряче. З людей ніхто не постраждав. Тож велика вантажівка, що стоїть на відкритій місцевості десь пів години, і люди, що метушаться біля неї — це дуже помітна мішень, але минулося і цього разу. Їхали дуже гарячково. Водій гнав, нас підкидало на ямах і вирвах. У мене страшенно затекла нога, бо у джипі Вротного, як правило, на пасажирському сидінні постійно навалено якихось речей. Консерви, ріжки до кулемета, гранати, чиїсь посилки з дому, які Вротний не встидається попередньо самостійно розпакувати і вивчити вміст. Для пасажира лишається обмаль місця, тож я сидів у невимовно незручній позі, боявся, що ми вилетимо з дороги чи потрапимо під обстріл. Згадав, що після накладання турнікета, пораненому треба допомогти не пізніше, як за дві години, інакше перетиснута турнікетом кінцівка відімре. Схвилювався, що їхати доведеться більше двох годин і таки знайшов спосіб періодично пускати трохи крові в занімілу кінцівку. — Там приходів — я їбу! — вражено сповістив Вротний. — Приїжджаєте на місце, відразу розбігаєтеся і ходите по двоє. Чуєте дрон — ховайтеся, бо за пару хвилин приходи, — доповнив опис нового місця перебування водій Вротного. — І зв'язку там ніхуя. Поки зараз можете, наберіть рідних і скажіть, що вас тиждень не буде на зв'язку. Я послухався Вротного і попередив дружину. — Привіт. Ми переїжджаємо. На новому місці нема зв'язку, тому мене тиждень не буде. У відповідь Наталя почала щось реагувати, але я кинув слухавку. Вийшло надто різко і драматично. Я, звісно, погана людина і егоїст, але мені сподобалося думати, як моє попередження про тижневу відсутність на зв'язку могло схвилювати і налякати Наталю. Десь посередині ми зупинилися, бо нарешті знайшли вантажівку з речима і людьми, яка встигла загубитися і я з величезним задоволенням прямо руками витяг себе із тісного джипа та прошкутильгав до вантажівки. Спершу сахнувся. З-за борту вантажівки на мене дивилися живі статуї. Хлопців припорошило дорогою і їхня шкіра набула кам'яного відтінку. На мене і мій автомат знайшлося місце і ми продовжили марш. Дорога віддалялася від мене, доки я лежав на спині на краю кузова в обіймах Ігора Бритви, впершись ногами у низький задній борт. У поле мого зору впливали різні докази важких боїв на цьому місці. Ось зліва на дорозі вигулькує вирва від бомби, справа ще одна, а тоді впоперек дороги біля цих вирв стоїть понівечений і спалений великий пасажирський автобус. Скільки там їхало людей? Поруч розчавлена радянська автівка. Ми їдемо далі, дорога віддаляється. Ось на узбіччя від вибуху похилився пожмаканий, але досі яскравий знак "Дякуємо за чисті узбіччя". Ось ми в населеному пункті. Жодної цілої будівлі. Довкола розкидані друзки, крихта цегли, уламки парканів і дахів. Стіни просвічуються, метал покривлений, ніякого ладу. А лиховісний димо-туман, який щодня наганяє на ці землі замогильно холодний вітер, змушував думати, що бій скінчився ось щойно і тому все в диму. Прибули. Стрімко вивантажилися в кущі і рушили вивчати нове місце перебування. Перше враження — оце тепер справжні окопи, а до цього були навчальні. Для ЗСУ викопали рів, глибший, ніж два метри. А у нас був окіп по плечі. Прильотів у момент нашої висадки тут справді було багато. Ми ховалися по тривозі кілька разів за годину. Виявилося, що ці окопи трохи зависокі, щоби зістрибувати в них при наближенні небезпеки. А тому ліпше не вилазити з них до кінця війни. Наші попередники дуже добре тут обжилися. Ми боялися, що знову доведеться махати лопатами, а тут уже були готові бліндажі в окопі — занось торби і спи. Чомусь вони наступали так стрімко, що покидали особисті речі, запаси харчів, теплий одяг, щойно відкриті консерви. Мене, Руслана Альпініста і Юру Дротика віддали у підпорядкування Ігора Бритви з гранатометників. Вийшло відділення на 8 людей, що відповідає за конкретний спостережний пункт над яром. Ми з Русланом знайшли собі затишний бліндаж на двох і почали вивчати побут наших попередників. Я знайшов жіночі сонячні окуляри, жіночі маленькі гумаки (такі ж були у моєї доньки, але менші і вона любила в них чалапати по калюжах), наполовину використану пачку прокладок, лак для нігтів, жіночий теплий кожушок. Склалося враження, що тут жила воїтелька. Цікаво було би поспілкуватися з нею. У бліндажі є спальники, на підлогу постелено дерево, на стіни натягнуті простирадла і ковдри. Є табуретка для взування, різні гачки для одягу і зброї. У шпарини під стелею засунуті книжки, інструменти, пів чайної ложки трави та різні побутові дрібнички. А на вході висить тепла ковдра, яка не дає вихолоджувати приміщення уночі. Поруч з нашим бліндажем у тому ж окопі розбудовано повноцінну кухню. Це на ній я дивлюся на годинник, як у телевізор. Тут є стіл, три табуретки, ніж, дощечка, великий запас спецій, ложки, тарілки, горнята, казанки, два мішки дрібної картоплі, скриня з макаронами і крупами, запас води і багато баклажок для неї, ящик сушених грибів, чай, цукор. Щойно ми зайшли на кухню, доки оглядали цю ділянку окопу, побачили половину ще свіжої великої паски і банку кабачкової ікри. З'їли це з Русланом без вагань. На поверхні поруч із окопом є маленький льох, де ми знайшли запаси консерв. А ще в кущах облаштоване місце для багаття з каструлями, казанками, грилевою решіткою. Там уже вариться і чай, і картопля і там є ще два льохи з консервами. Запаси їжі, залишені попередніми поселенцями — це добре. Ми і зі собою чимало їх привезли. Бо кухня батальйону не працює і сухпайки нам не видають, хоча їх є чимало на складі, я сам бачив. Командування все одно мало би нас годувати, адже, як казав полковник Нах-Нах: — Ми вас усім забезпечили, на. А олігарх Іванчук і мер Станіславський махали кабінами на потвердження слів полковника. Стосовно харчування Вротний порадив обшукувати покинуті хати. Тобто нас спонукають до мародерства. Щойно ми заїхали, то було дійсно моторошно від постійних обстрілів. Та надвечір обстріли стихли. Сонце забарвилося багряним, наче це велетенський Марс ішов на відпочинок після пекельної борні, або як тут кажуть «пиздорізу». Знову в низинах навколо нас загус лиховісний димо-туман із запахом каніфолі, аби ховати від наших очей ДРГ і душі полеглих оборонців України. Моя розбурхана постійною небезпекою уява розгледіла у цих явищах знамення і закономірності, яких насправді нема. Коли ми прогулялися по поверхні до іншого відділення, я побачив як багато тут заквітчаних плодових дерев та кущів ягід. Запахи нагадали мені літа проведені у бабусі в Отинії. На якусь мить це була просто прогулянка природою, а не небезпечна перебіжка від окопу до окопу. Перед першим моїм чергуванням я заварив собі і Руслану по горняті зеленого чаю з м'ятою. — Олексо, ти мій рятівник, — радісно вигукував Руслан зі спостережного пункту, бачачи, як я несу два горнятка з гарячим напоєм. Ми пили чай, балакали про парубкування, жіночі форми і прийнятні розміри персів. Дивилися на нову для нас панораму, значно цікавішу за поле, в якому ми стояли перед цим, і насолоджувалися оманливим вмиротворенням. А казали, що буде гірше, ніж до того. Під ранок і справді було гірше. Після 6-ї, коли я вклався досипати дві години після нічного чергування, земля довкола нас задвигтіла. З усіх сторін відлітало і прилітало. Біля окопів рясно насипали касетні бомби і один раз щось важке розірвалося біля нашого спостережного пункту. Я знову автоматично натягнув бронежилет і каску, боячись, що Наталя не отримає 15 мільйонів відшкодування, якщо мене не стане. І доспав уже в броні. Уранці, коли я вже почав писати цей Сон, забігав незнайомий мені солдат Тренер. Він жив тут перед нами. Шукав свій рюкзак з особистими речима, який спакував, але не встиг забрати. Я описав йому де що лежало, коли ми заїхали. Він зрозумів, що його наплічник уже витрусили і забрали. — Тероборона їбана, — сказав Тренер на прощання і засмучений знову побіг на передову. І справді «їбана». Бо їбуть постійно тільки нас і кацапи, і командування, а нам нікого їбати. На сніданок зазирав схожий на карикатурного фріца з радянських фільмів взводний Міша. Він пояснив, що до нас тут стояла не 95-та бригада, а Хмельницька тероборона і кілька людей із 71-ї. І прилітало тут не так, щоби багато, просто потужно, аж одному уламком відірвало голову і віднесло так далеко в корчі, що додому його повезли без голови. На шастя, подзвонити звідси ми все ж можемо, а от інтернету нема зовсім. Тримаємо в голові фразу Вротного "Вас тиждень не буде на зв'язку" і віримо, що за тиждень нас справді перевезуть у краще місце. Але Вротний постійно щось плутає, приховує, спотворює, тому залишається просто працювати з тим що маємо і надіятися на краще. Подякувати за творчість: 🔗Посилання на банку send.monobank.ua/jar/4J1iB5DKyX 💳Номер картки банки 5375 4112 1811 5470

Спробую знову поділитися своїми спогадами і спостереженнями про війну. Буду публікувати по 3 дописи раз на тиждень зі свого щоденника, який продовжую дописувати, доки продовжую служити. Вступ Для мене війна почалася о 5 ранку 24 лютого 2022-го тривалим громом здалеку. Це кацапи вдарили по аеродрому поруч з Коломиєю. — Наталю, вставай, почалося, — вдавано спокійно промовив я до дружини. Авжеж, для України ця війна почалася ще в 2014-му, а її передумови формувалися ще з розвалу совка. І взагалі уся наша історія пронизана епізодами та етапами жорстокої боротьби за виживання в оточенні знавіснілих сусідів. Та найбожевільнішим був і є алкоголік іван. На щастя зараз очевидно, що більше іванів не буде. Вони пішли на самовбивчу війну, вчинили безпрецедентний акт автогеноциду і тепер або вимруть або переродяться у раніше поневолені народи російської держави. Напередодні повномасштабного вторгнення ми жартували, що путін намагається залякати Європу, і все це — лише брязкання залізом на кордоні. Було очевидно, що ця війна невигідна йому і на ній він не зможе нічого здобути. Ми були певні, що за скупченням військ рф на кордоні є якийсь осмислений задум. Ми бачили людей за цими діями. Лихих, жадібних, жорстоких, але людей. Однак кожний день війни відкривав нам нелюдське обличчя ворога. І виходить, що це не міжнародна війна, а міжвидова. Кацапи в усьому відмінні від нас. Та найголовніша відмінність — це їхнє нерозуміння безцінного дару життя. У їхньому світі настільки низька самооцінка в індивідів, що вони майже не бояться власної смерті, а тому не спроможні співчувати чужому болю й легко завдають страждань цивільним українцям. Без мети, без садистичного задоволення, без вигоди для себе, а просто так. У діях дитини, що топче мурашник чи палить лупою прив'язану муху більше сенсу, аніж у діях цілого народу рф. Чи він воює, чи віддає накази, чи мовчки підтримує цей людожерський режим. Частина I Сон 1. Діти війни У відеоіграх та фільмах часто уникають зображень дітей, що стали жертвами збройного конфлікту. Це вважається моветоном, дешевим прийомом маніпуляції емоціями гравця/глядача. А похмурий герой, що втратив дитину/сім'ю і тепер мстить поганцям — це такий заїжджений образ, що очі рефлекторно закочуються до лоба. І взагалі ми просто хочемо сховатися від думок про те, що малеча може бути поранена, закривавлена, зґвалтована, понівечена і вбита. У дитинстві я випадково по телевізору побачив чорно-білу хроніку Другої Світової війни. На руїнах якогось будинку лежало напівоголене тіло молодої жінки з мертвотно роззявленим ротом і спорожнілим поглядом, а поруч повзало немовля і шукало цицьку. Тоді у мене маленького сталася істерика. Я був нажаханий цими образами. Страх перед холодною жорстокістю, яка може призводити до такого стану справ, наростав. Мене трусило, і тоді моя мама, етнічна росіянка, узяла мене за ручку і сказала: — Не хвилюйся. З цією дитинкою все добре. Той, хто знімав ці кадри, потім забрав її, і вона дожила до наших днів. Ця брехня заспокоїла і врятувала мене. Але цей образ завжди був зі мною. І наче мантру я повторював мамині слова, щоразу, коли задумувався про долю того немовляти. Потім у 2014-му я побачив трупи дітей з Луганщини і Донеччини. А справжні вбивці звинуватили у цьому нас, українців. Я знову опинився віч-на-віч із жорстокою реальністю. А мамина вигадка більше не діяла. Повномасштабне вторгнення 2022-го подарувало нам новий нестерпний образ. Нещасна шестирічна Таня Мороз в блокадному Маріуполі провела шість днів ув обіймах мертвої матері і померла від зневоднення. Моїй доньці Долі зараз сім. Це маленька людина, але це цілий світ зі своїми переживаннями, бажаннями, баченням і розумінням. Таня Мороз із Маріуполя була таким же повноцінним світом і сама для себе, і для своїх рідних. Кацапи знищили цей світ. Без мети, без садистичного задоволення, без вигоди для себе, а просто так. — Сьогодні до Коломиї привезли кілька десятків сиріт, які народилися 24-го лютого. У них у всіх уже немає батьків, — розповіла по телефону дружина. — Знаєш, коли це скінчиться, хотів би всиновити одну сироту війни. Що скажеш? — запитав я, ходячи по казармі на службі в теробороні. — Я сама думала про це. Давай. Лиш би це скінчилося, — розплакалася Наталя і розчулила мене. Це прагнення виникло з почуття провини вцілілого. Прикарпаття не зазнало ніяких відчутних втрат, а стало прихистком для тисяч біженців із фронтових регіонів. Геть усі наші знайомі узялися до волонтерства і допомагають вимушеним переселенцям. А я хочу зберегти і розвинути чийсь світ і так подякувати тим людям, які прийняли удар на себе замість мене. Бо зрештою це все наші діти, українські і їх комусь таки треба виховати та підготувати до відповідального самостійного дорослого життя. Сон 2. Підготуватися Відразу після удару ми почали готуватися до найгіршого — до відсутності електрики, тепла. Запасатися їжею, водою, складати тривожну валізу і міркувати про евакуацію. Авжеж це слід було зробити напередодні, коли путін скупчував війська на нашому кордоні. Але ми не вірили. У продуктовому вранці 24-го було спокійно, хоча людей побільшало, а продуктів поменшало. Однак я легко закупився на тиждень харчування і навіть не довго стояв у черзі. Опісля ми втрьох вигуляли нашу біґлю Пінту і заодно розвідали найближчі бомбосховища біля нашого житла. Паралельно з Долею проговорювали її дії при різних загрозах. Вчилися, де можна сховатися, коли стріляють і бомблять. Її помірковане завзяття і готовність учитися неабияк заспокоювали. Ми дотримувалися розкладу, раціонально харчувалися, піклувалися одне про одного. Усі ці дії, а особливо проговорення їх і складання плану створило ілюзію, що ми контролюємо становище, що наша доля у наших руках. По обіді третього дня зателефонували друзі друзів з Києва. Айтішники Вова, Ваня і Марія. Вони прямували за кордон на нові для них місця роботи, коли Україна оголосила воєнний стан. Чоловіків через кордон уже не пускали, тому вони шукали, де зупинитися. Так вони стали біженцями. Доки ми чекали на приїзд гостей, заповзялися ретельно прибрати в хаті. Це ще один спосіб заспокоїтися і навести лад у житті. Завжди допомагає. Допомогло і зараз. Кумедно, але відколи ми з Наталею відкрили в Коломиї коміксарню UA Comix Kolomyia, у нас не було часу поприбирати вдома як слід. І ось мала статися повномасштабна війна, щоби у нас з'явився технічний вихідний для прибирання. Гості доїхали. — Прівєт, спасіба, што прінялі, — привітався Вова, якого ми зустрічали на днюсі у мого друга і колеги Олександра Чернова. — Не подумайте, що я русофоб, але ліпше вам користуватися українською зараз, бо місцеві можуть не зрозуміти, — привітався я. Ми чудово вжилися разом. Ваня любить собак, тому заповзявся допомагати вигулювати Пінту. Марія попри тендітну фігуру багато їсть, а тому добре і смачно готує. А Вова зголосився допомогти з англійською в Долі. Ми знову з'їздили по харчі. Прикупили теплих речей для перебування в укритті. І пізно ввечері чи вночі вперше навідалися туди під звуки сирен. Цей перший раз був найстрашніший. Ми надто хвилювалися. А наші київські гості вже встигли наслухатися цього доброго. — Мені страшно, мені страшно, мені страшно, — тихенько повторювала Доля, доки гарячково вдягалася, а ми хапали теплі речі і вибігали до найближчого укриття. Нам та іншим людям у сховищі теж було страшно. Сон 3. Бути корисним Життя в нашій оселі внормувалося. Протягом ночі хтось обов'язково чергував, аби ми не проспали сирени. А о 5 ранку починалася моя зміна, бо я й так вставав о 5 ще до нового вторгнення. Сніданок, вигул Пінти, багато новин про жахи війни, трохи спілкування, вигадування активностей для Долі, готування їжі і новий сон, який переривався сиренами. І знову по колу. Десь за тиждень після удару мене почали мучити докори сумління. Усе двигтить, Україну руйнують, шматують, а я ховаюся в Коломиї. Захотілося бути корисним. Для початку вирішив позакривати робочі хвости та сплатити рахунки. Начитав свої репліки для української локалізації одного антиутопічного фільму «Кімі». Дочитав останні казки з книжки «Зоряні пірати» Олександра Малого і передав нашій редакторці Таїсії Паращук з проєкту «Аудіоказки українською». І паралельно скинув ці аудіоказки доньці у месенджер. Вона страшенно любить цього автора і мою начитку. Вірю, що послухаю «Зоряних піратів» у нашому найказковішому додатку. Раніше мене накривало відчуття тривоги, коли я вирушав у відрядження. Для мене поїхати кудись із дому — це маленька смерть. Тому для легшого розставання з рідними та затишним кубельцем я завжди щось завершував. Закривав проєкти, дочитував книжки, добивав відеоігри чи дивився заключну серію серіалу. Зараз я відчував щось схоже, але сильніше. Було страшно від думки, що моє життя урветься, а я стільки всього не зробив. Курва, та я рік їбався, аби провести трифазну електролінію в квартиру. І ось її вже можна запустити, лиш кинути контур заземлення, а мене чи нашої квартири зараз не стане і все це було марно. Усі наші життя були марні. Оці хвилювання не давали всидіти на місці. Тож ми знову запустили коміксарню і побачили попит. До нас пішли покупці та гравці клубу настільних ігор. Але мене це не вдовольнило. Я пішов проситися у волонтери. Сам я не уявляю, як діставати потрібне постачання і возити його, тому хотів запропонувати бодай свою фізичну працю. Щось носити, складати, майструвати. Але вже всюди було напхом напхано волонтерів і моя допомога виявилася зайвою. Під час однієї з тривог я зустрів ув укритті Олега Токарчука, знайомого депутата міської ради. Він багато волонтерить, а зараз проводив курси домедичної допомоги. — Слухай, може у вас є робота для мене? — З надією спитав я. — Дай подумати… а що ти вмієш? — цілком серйозно поцікавився Олег. — Я — диктор, — сказав я, розуміючи усю безглуздість моєї професії зараз. Олег не згадував більше мене і не шукав. Я ще спробував зробити оголошення, що безкоштовно озвучу будь-що для потреб нашого спротиву. І навіть начитав кілька текстів для української пропаганди. Але все це мені здавалося безглуздям. До того ж з усіх сторін лунали заклики братися за зброю до усіх чоловіків. Чомусь жінок не закликали. Тож я спробував записатися до лав територіальної оборони. Довелося кілька днів походити на зібрання біля військомату з поверненням додому. Але одного ранку мені все ж зателефонували, викликали, і ось я вже кілька тижнів не вдома. Служу народу України. Іронічно, але моє прагнення бути корисним призвело до того, що я припинив бути корисним для своєї сім'ї. Доки я в казармі, вчуся поводитися зі зброєю та виконувати бойові завдання, Наталя з Долею далеко і без моєї допомоги. — Ти гівно у формі🤢, — написала мені в месенджері донька, коли я вкотре дистанційно бажав їй надобраніч і скинув свою фотку у формі. — Я тебе ненавиджу, — додала вона. Наталя переказувала, що за кілька днів моєї відсутності Доля почала хвилюватися і ображатися, що я її покинув. Мовляв я єдиний, хто її розумів і проводив із нею час (а це не так). Тож спершу вона ігнорувала мене, а потім почала писати образи. Я поскаржився Наталі, що виходить, наче я сховався у глибокому тилу в казармі від справжньої відповідальности. — Купа людей ходять, працюють волонтерять, а ти один ховаєшся, — заперечила мені дружина. — Смішно, але вже пізно. Я не думала, що буде так важко. Оце її «смішно» ранило мене. Хоч ми обговорювали моє рішення піти в ТрО і її здатність самостійно дати собі раду, але з її слів виходило, що лиш я відповідальний за прийняття «смішного» рішення. І лиш Наталі важко, а я потрапив на курорт. Подякувати за творчість: 🔗Посилання на банку send.monobank.ua/jar/4J1iB5DKyX 📷Номер картки банки 5375 4112 1811 5470

@Umbracone @StarfieldGame Мені не вперше убивати.

@CHOBUDA @StarfieldGame Дякую, але обережно, а то зараз ще розв'яжемо якусь там по рахунку дієвидлову)

Полетіли в зорекрай✨

@Joestarovych Я оплатив попзам цієї колекційки понад рік тому. Нещодавно її нарешті випустили і вона приїхала до мене. Але я все одно не граю, бо треба чекати оновлення до версії NS2.

@CHOBUDA Думки мої мчать одна за одною Так все правильно в усіх сенсах

Мій новий ґіківський куточок. Фізичний беклоґ відеоігор і книжок.

Вмістожер 305— ПОТРІЙНЕ ҐРЕЙС ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Цікаво складається, коли ми наче випадково натрапляємо на різні вмісти на одну тему чи в одних лаштунках. Це до нас промовляє Святий Вміст? Чи це просто успішна робота маркетологів? ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Подкаст доступний тут: 📺 YouTube – bit.ly/4sUDeL5 🎧CastBox – bit.ly/4e5gL9y 💰Patreon – bit.ly/41ghKwk 🍏iTunes – bit.ly/vmistozher2 #вмістожер

Доконаний факт.

Дочитав «Лазаруса» Світлани Тараторіної. Круте урбаністичне детективне фентезі. Як «За двома зайцями», але з демонами, чортами, водяниками, мавками і древнім пророцтвом. Радий, що це початок серії. Зичу значного комерційного успіху авторці.

@StasShostak Очікую на Switch 2.

пані та панове, який консенсус по Crimson Desert? бездушний ммоподібний екшн з дофаміном від +5 меча отриманого за вбивство 150 вовків, чи повернення в дитинство з Моровіндом, де похуй на наявність чи відсутність сюжету, і знаходиш собі маленькі пригоди за кожним пагорбом?

@kirill_individ Головне правило фанатів — ненавидіти те, від чого вони фанатіють.

@CHOBUDA Це класика, я насправді не розумію чому хтось каже що цієї серій є погані ігри