Stanislav Fedorchuk

Тино — профессор на пенсии, 80+, хотел принять участие в праздновании с итальянским, европейским и украинским флагами. Его остановил коммунист. Коммунист — это диагноз. Нравится коммунизм? Езжай в свой рай — С.Корею или на Кубу. Поддержите @TinoFerrari1.

Інколи мені здається, що час мікро і макрокриз - це певно єдине, що змушує людство і спільноти в цілому звертати увагу на найважливіші питання теперішнього та майбутнього, викриваючи фальш і непотрібний пафос. Дуже вдячний Тетяні Микитенко та її каналу, що звернула увагу на наш з Serhii Stukanov подкаст на Українське радіо. Якщо Ви ще не бачили цей випуск, Вам у коментарі. Добра детоксикація від меншовартості. Вітання Еммі не переказуйте) youtube.com/live/iUj4MeZgi…

Якщо визначати, хто з неадекватних правителів СССР був і лишається зразком для владіміра путіна, то впевнено можна казати, що це був колишній очільник КГБ та генеральний секретар Андропов. Він активно придушував не тільки невільні народи в тюрмі СССР, а й брав безпосередню участь в придушенні Угорського повстання та Празької весни і, звичайно, стояв за початком війни проти Афганістану. Якщо біографія диктатора описана та вивчена достатньо ретельно, то виникає питання, а хто був його повним антиподом (за влучним висловом Леоніда Плюща)? Ним є генерал-майор Петро Григоренко, який не тільки ризикнув стати засновником Московської та Української Гельсинської Групи, а й написав не одного листа спрямованого публічно до Андропова. Ба більше, вже перебуваючи на вигнанні закордоном, генерал Григоренко чітко та системно описував фальшиву ліберальну маску системи КГБ, яка прагне під виглядом промоції штучного образу «ліберала-прагматика» подовжити час існування імперії. Завдяки сфотографованим секретним документам ЦК КПСС ми знаємо напевно, що Андропов мав у спецпапці документи, повʼязані з примусовим переміщенням генерала Григоренка до психіатричної лікарні, а також уважний аналіз всього кола його спілкування з «кримськотатарськими автономістами» та «українськими націоналістами». Андропов не помилявся, в особі генерала Григоренка він отримав ворога, який цілив у найслабшу ланку імперії народів - у колонізаторів та їхню політику, у порушення прав людини, спираючись на міжнародні документи та зобовʼязання СССР. Вже опинившись закордоном, генерал Петро Григоренко буде намагатися зареєструвати Акт про деколонізацію СССР в ООН. І, звичайно, чимало політиків вільного світу вбачали в цьому не прагнення свободи для свого народу та інших, а екстремізм та «підбурювання до війни». Дивіться та слухайте програму «Люди світла» на каналі Українське радіо. youtu.be/yk1YjoOBjb8?si…

@ne_tcze Радко Мокрика варто спитати.

Нам конче треба українські переклади чеськомовної української етнографії і просто чеської етнографії. Без них наша етнологія дуже недоотримує. Починаю шукати перекладачів з чеської, яким близька ця тема. Якщо це ви, пишіть, якщо когось знаєте такого - будь ласка, дайте знати! 🦄

Продовжуючи розповідь про Віталія Бендера і його втаємниченість, знаходимо достатньо правдоподібну гіпотезу. Як близький співробітник та товариш Івана Багряного і навіть один з його наступників у керівництві еміграційної Української Революційно-Демократичної партії, він чудово розумів, що є обʼєктом уваги радянських спецслужб. І точно не помилявся. Завдяки Едуард Андрющенко, автору цікавезних книг (якщо не читали, саме час) і його роботі з справою Івана Багряного, мені вдалося знайти згадки про Віталія Бендера в доповідях радянських агентів. Вони не тільки помічають його активність як члена центрального комітету Української Революційно-Демократичної партії, відмічають його спільні поїздки з Іваном Багряним до Риму (стверджуючи, що вони фінансовані розвідкою). Тут ми бачимо характеристику, дану радянським агентом «Максімовим», який стверджував, що однією з найкращих та організованих структур Української Револбційно-Демократичної партії є відділення в Великій Британії, яке очолює Віталій Бендер. Переклад зі справи мій: «Віталій Бендер - новий емігрант, молода людина, який співробітничав під час війни з німцями та один з небагатьох наддніпрянців, що вступили до дивізії «Галичина», де він був молодшим командиром. Звідки він, я не знаю, але мені відомо, що Віталій Бендер був тим, хто поширював чутки що МІХАЙЛОВ хотів репатріювати українських військовополонених (Скоріше за все мова йде про Владіміра Міхайлова, помічника представника РНК СССР з справ репатріації радянських громадян). БЕНДЕР мешкає в Новому Ульмі на Форкверкштрассе в українському поселенні. Йому 33 роки, я особисто з ним знайомий, але близьких відносин не підтримує, останнього разу я бачив його минулого четверга. Він був на звіті ПІГІДО та виступав на обговореннях. Великого враження він на мене не зробив. Він заробляє 200 марок по лінії «Українських вістей» (видавничий орган Української Революційно-Демократичної партії). Цікавиться літературою, особливо пригодницькою, кіно, словом: романтична натура. Налаштований крайньо по-антирадянському. Неодружений. Нещодавно був у Англії, де в нього чимало друзів. В Англії він був за дорученням Івана БАГРЯНОГО, виступав як представник УРДП: «піднімав дух» організації та інформував про стан справ». Дивіться і слухайте програму «Люди світла» на Українське радіо, присвячену письменнику та вихідцю з Луганщини Віталію Бендеру. Дивитися програму тут youtu.be/7EAFliKaH-Y?si…

В країні зараз дуже небезпечна ситуація. Поки є поліціянти, які захищають країну та просто добросовісно виконують свої обовʼязки, існує і зовсім інша категорія людей у синій формі. Такі, як ті, що тікали вчора, залишивши дитину. Такі, як ті, що свавільно і надмірно застосовують силу. Такі, що не помічають відкриті магазини збуту наркотиків та вбили ветерана Русінова, ігноруючи знущання місцевого феодала, які передували трагедії. Прикладів можна наводити багато. Ситуація вкрай небезпечна, бо суспільство бачить усе це, і в умовах триваючої збройної агресії ще гостріше сприймає відверту несправедливість. Але яка реакція на кожну резонансну подію? Як правило – мовчання. Інколи – відсторонення і формальне службове розслідування. А зараз ще й закручування гайок громадянам. Це погано закінчиться, якщо лишати систему, як є.

Продуктивність Віталія Бендера як журналіста просто надзвичайна. Не знаю чи коли небудь вдасться скласти повний перелік статей його авторства у різних виданнях української діаспори. Тут не тільки професійний аналіз медіа СССР чи фаховий огляд новин кіноіндустрії, а й історичні розвідки, які видають не тільки його зацікавлення як дослідника, а й українця, який продовжує сумувати за рідним краєм. Гортаючи сторінки видання «Нові дні» за липень-серпень 1985 року, побачив статтю Віталія Бендера за дивною назвою «Джон Гюз і чумаки». Цей матеріал написаний з справжньою пристрастю автора, який знайшов для себе щось цілковите нове, але яке нагадує йому про минуле, в яке не повернутися. Це оповідь про одне-єдине речення в книзі присвяченій валлійцю Джону Гʼюзу, який приїхав до українського степу Донеччини, аби після оглядин стати чи не найбільшим агітатором для західного світу фінансів та промисловості вкладати свої кошти та технології саме сюди. Оскільки князь Кочубей не зміг знайти кошти та технології для розбудови вугільної промисловості на Донеччині, саме Гʼюз вирішив, що треба боротися за державне замовлення російської імперії на виробництво металу та побудову мережі залізниць. Росіяни не знали, в який спосіб можна подолати технологічну відсталість власної імперії. Змальовуючи шлях валлійського підприємця, а також 146 його співробітників, привезених з Уельсу, він показує, що вони розпочали земляні роботи на місцях, які належали поміщиці Смоляниновій. Саме на її 719 десятинах землі й було розпочато видобуток коксуючого вугілля для майбутнього виготовлення сталі на металургійному заводі. Це була територія сучасного Донецького металургійного заводу, фабрики АВК та довколишня місцевість. До речі, коли містяни дізналися, що Юзівка (хоча б мала бути Гʼюзівка), отримала назву на честь валійця, то організували письмовий протест, вимагаючи, аби в назві міста було увічнено місцевих дворян Смолянінових, а не якогось валлійського підприємця. Читаючи видання Уельського університету про Джона Гʼюза, Віталій Бендер дізнався, що практично все обладнання до колишніх володінь Смолянінової, які перейшли у власність товариства, заснованого валлійцем, доводилося везти морем з самої Британії. Оскільки Маріупольський порт був на той момент дуже неглибокий, єдиним місцем для вивантаження парових машин та іншого обладнання став Таганрог. І задля того, аби подолати 100 кілометрів шляхів нашим степом, потрібно було рішення. І воно знайшлося - Джон Гʼюз уклав контракти з українськими чумаками. Саме вони долали цей довгий шлях з важкими індустріальними приладами та записними частинами, навіть не підозрюючи, що кожен день перевезення наближає нову добу. Де не буде ані чумаків, ані чумацьких возів. Дивіться і слухайте програму «Люди світла» на Українське радіо, присвячену письменнику та вихідцю з Луганщини Віталію Бендеру. Посилання нижче. youtu.be/7EAFliKaH-Y?si…

«Братство дивізійників-вояків — це братство людей, які в тяжкий час для батьківщини і для всесвіту, в той час, коли нашу країну плюндрували два страшні окупанти, дві неймовірні сили, що загрожували всьому людству, мусіли шукати шляху порятунку для своєї батьківщини. На жаль, їхні спроби не були вдалими, і тепер ми повинні поробити підсумки тих спроб, виявити недоліки й помилки, щоб у майбутньому, в нових обставинах бути готовими до переможної боротьби, мати відповідну зброю й організацію. Наша батьківщина поневолена. Не зважаючи на кров, що пролилася за неї, наша країна лишається під п’ятою окупанта. Ми не можемо з тим помиритися і шукаємо нових шляхів для боротьби. Правозахисний рух України, який я репрезентую тут у вільному світі, веде боротьбу з тим же ворогом, який є й вашим ворогом — з комуністичною тоталітарною імперією. То значить, цей правозахисний рух — ваш союзник. А без союзників, особливо не маючи своєї військової сили, не обійтись». Перечитуючи цей виступ відомого дисидента та генерала Петра Григоренка, я думав про Віталія Бендера. Про хлопчину з Луганщини, який з 1941 року до 1944 року воював у лавах Червоної Армії, був двічі поранений, пройшов «бесіди» зі СМЕРШ і вирішив більше не бути частиною тоталітарної машини червоної Москви. Полон, голодування. І рішення піти до дивізії Галичина аби бути поруч з іншими українцями. Зрештою, він був справжньою «білою» вороною. В лавах дивізії Галична дослідники називають зазвичай всього трьох вихідців з Наддніпрянщини (Центральної та Східної України), які перебували на посадах молодшого офіцерського складу. Віталій Бендер був ваффен-унтерштурмфюрером (посада аналогічна лейтенанту в Вермахті) в 14-му навчально-запасному полку дивізії Галичина, який відповідав за підготовку рекрутів в Нойгамері (Німеччина). З боями підрозділ дійшов до Італії аби здатися в полон британським військам. Адже ні в кого не було сумніву, що радянські каральні органи влаштують на них справжнє полювання. Саме в таборі для військовополонених в Ріміні, він почне писати свої романи, короткі оповідання та статті. Наповнені не тільки думками про минуле, а й про майбутнє. Слухайте та дивіться програму «Люди світла» на Українське радіо, присвячену Віталію Бендеру. Посилання нижче. youtu.be/7EAFliKaH-Y?si…

Для мене зріла українська рефлексія над минулим означає не тільки розуміння світового та регіонального контексту української історії, а й певний здоровий та адекватний скепсис щодо оцінок, які давали байдужі або зацікавлені сторони. Меншовартість як прикмета самооцінки, а тим більше оцінки попередніх поколінь (ми були б кращими і розумнішими, сумніву нема), видає набуті комплекси довгого життя в неволі. Коли сама критична думка про минуле та його інтерпретацію видавалася ледь не злочином. У Вашингтоні, Москві та Брюсселі звичайно видніше. Факт, втрата української державності на початку ХХ століття вкотре прирекла українців на службу в різних арміях світу і не кожною з цих служб можна і варто пишатися. Для мене свого часу відкриттям стала одна з промов, яку прочитав генерал Петро Григоренко в Канаді у далекому 1979 році. Колишній генерал Радянської армії, колишній завідувач кафедри кібернетики військової академії, засновник Московської та Української Гельсинської Групи, прийшов особисто на Шостий делегатський зʼїзд Братства колишніх вояків 1-ої Української дивізії Української Національної Армії в Торонто. Здавалося б, з чим прийшов колишній ворог до своїх колишніх супротивників? Коментуючи листи дивізійників, які писали до генерала Григоренка напередодні зустрічі і висловлювали жаль, що вимушено воювали на боці німецької армії, він дуже точно відреагував: «…Люди йшли вмирати не за німецьку справу, люди йшли на смерть, щоб визволити свою поневолену батьківщину. Якби вони воювали за німецьку справу, то хіба б стали українцями від того, що ними почав командувати Шандрук? їм свою країну хотілося визволити з неволі. Трагедія нашого народу та, що ми довго були розірвані. Я проти німців воював, але теж не за свою справу. В своїй відповіді я так і написав: мені теж можна закинути, що я за чужу справу воював. Об’єктивно воно так і є, але я вважав ту справу своєю, вважав, що німці найгірші вороги мого народу, що вони хочуть його винищити, і, щоб того не сталося, я ніс на вогнище своє життя. І дивізійники йшли не на свято, не в гості до тещі, йшли на смерть. А на смерть люди йдуть добровільно лише за велике діло. Перш за все за батьківщину. За неї вони боролись, за неї клали життя. І через те, що я боровся по другім боці, можна сказати проти вас, іду до вас, як до своїх. Я теж своїй батьківщині бажав і тепер бажаю добра, самостійности, свободи, так як і ви бажали й бажаєте сьогодні. І тепер перед вами дуже великий обов’язок — перед нами боротьба за визволення України з того тяжкого стану, в якому вона перебуває, й визволяти треба буде у всякому разі, якщо не збройно, так маючи зброю напоготові. А збройні сили треба творити. І треба хоча б морально бути готовому до того, щоб створити їх з українців — і з тих, що в екзилі і найбільше з тих, що сьогодні ще служать в лавах збройних сил комуністичної імперії. Виходячи з тієї мети, я вважаю, що товариство дивізійників творить дуже важливу справу. Тому й я серце своє віддаю цьому товариству». Це мова бойового генерала та українця, який мусив не тільки змінити свої уявлення про майбутнє України, а й визнати, що перед метою незалежної держави, її свободи і гідності, головне - що відбувається в серці та вчинках людини. Вже наприкінці 1979 року він думав про необхідність створення Збройних сил України як запоруки незалежності. І щиро прагнув аби всі ветеранські середовища, які були в діаспорі, були залучені до обговорення та процесу заснування. Як він визначив Братство дивізійників на їхньому зборі? Як союзників у боротьбі з імперією.

Готуючись до етеру, присвяченому письменнику, журналісту, громадсько-політичному діячу Віталію Бендеру, я був заскочений кількістю загадок. Перша загадка полягала в тому, де ж він насправді народився. Бо в книгах, які видавалися у повоєнний період, можна було знайти різні відомості, які точно мали б перевірятися самим Віталієм Бендером. Наприклад, видання роману «Станція Пугаловська», яке було опубліковане в 1984 році, містило наступні біографічні відомості. «Народився в 1923 р. на Дніпропетровщині. Деякий час жив у Донецькій і Луганській областях. Перед війною здобув повну середню освіту». Водночас, наразі ми вже знаємо завдяки перевиданням (виданим посмертно), що насправді народився він у селищі-станції Словʼяносербське Алчевського району Луганської області. Спочатку це була сторожа запорозьких козаків Кальміуської паланки, які утворили довкола зимівники та хутори, відомі як Підгорине урочище. За часів російської імперії отримав назву шанець Підгірний, затим Донецьке і на початку 19 століття Словʼяносербське. Друга загадка полягала в тому, скільки насправді існує псевдонімів Віталія Бендера і відповідно творів, написаних ним. Старт в літературі і перший відомий псевдонім Віталій Дончак, а далі точно не повний та вичерпний перелік псевдонімів та криптонімів П. Р. Бендя, Студент, Ол. Райт, Ст. Петелько, Л. Любова, О. Кей, Вол. Токар, Бен дʼЄ, Обсерватор. Чому Віталій Бендер не поспішав розкривати таємницю свого походження? Слухайте та дивіться програму «Люди світла» на Українське радіо, присвячену Віталію Бендеру. youtu.be/7EAFliKaH-Y?si…

@imdominofoxy @Vit_Ovchar Чимало. Хароші мають прекрасні умови.

@StanislavPetro @Vit_Ovchar Спостерігаєте багато росіянців в Празі?

Якби нас, тих хто за Україну, в Донецьку на площу Лєніна весною 2014го року на мітинги виходило не 3-10 тисяч, а 30 чи 50 тисяч, то ніякої б «русской весни» в місті не відбулось би. І ми б з високою долею вірогідності зберегли б Донецьк. Але я прекрасно памʼятаю, як багато донеччан були зайняті своїми побутовими проблемами і не реагували на наші умовляння прийти і підтримати мітинги. Їм було не до того. Приклад Одеси, Запоріжжя показує що шанси відстояти своє місто були! Приклад Харкова показує що якщо б Київ дав наказ - то сепарів знесли б за вечір. Тому так - Донецьку росіяни приділяли окреме місце у планах окупації, але у нас - донеччан був шанс зірвати ці плани, але ми їх не використали і втратили своє місто.

@Vit_Ovchar Може й росіян не побачив? І Гіркіна в Словʼянську?

@StanislavPetro А нагадай мені де були російські танки в Донецьку в березні і квітні? Бо я їх щось не бачив.

@twardowicz89 Були протести проти закриття українських шкіл на території Донеччини. Одне з тих, яке можу одразу згадати - це в Званівці у 1960-х роках.

@StanislavPetro Грузини не стерпіли, вийшли на демонстрації і досягнули свого. Ніхто Голодоморів не влаштовував, національні операції не проводив. Мені варто питати чим займались в цей час ваші дідусі і бабусі? Питання риторичне uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0…

Побутує уявлення, що русифікація на Донеччині стосувалася виключно українців. Однак, спогади Раїси Мороз та свідчення очевидців говорять про те, що спільнота надазовських греків, як носіїв урумської та румейської мов, піддавалася асиміляційному тиску. Знекорінення мало системну дію. Старі цвинтарі не просто зносилися, в такий спосіб фізично витиралася присутність та звʼязок з предками. «Дещо раніше, памʼятаю, на пагорбі, де тепер новий цвинтар, крутився на вітрі повітряний млин з двома навхрест складеними крилами. Коли він зник, не памʼятаю. На місці старого цвинтаря, де ще добре були позначені могили наших предків, з наказу якогось "манкурта" точніше, лихої памʼяті довголітнього партійного секретаря, у 1970-х роках побудували стадіон. Тепер уже й стадіону нема - місцевість забудована житловими будинками». Це історія яка ставалася практично з усіма старими цвинтарями, які свідчили про засновників поселень приазовських греків. Раїса Мороз звертає увагу на те, що чисельність надазовських греків дивних чином у ХХ столітті не змінювалася в бік збільшення, так ніби діти не народжувалися. А кількість носії мови - тільки зменшувалися. За переписом 1970 року 90% надазовських греків вказували як рідну мову… російську. І лише 6,7% мову своїх батьків та предків. Слухайте та дивіться програму «Люди світла», присвячену Раїсі Мороз. Посилання нижче. youtu.be/3NTtPQN-9FQ?si…

Напишіть, мої дідусі та бабусі віддали викладанню української мови та літератури по півстоліття кожен. Дід був одним з засновників кафедри української літератури в Донецьку. І так, приїхав аби не потрапити в ГУЛАГ за те, що надав дозвіл на друк поезії Володимира Сосюри в дитячі підручники. Тому я радо послухаю хто ви і що робили ваші предки.

@Kak_Kakovich Він надазовський грек з чіткою українською ідентичністю. Як і Раїса Мороз. В мене по маминій лінії так само надазовські греки. Ми не займалися ними від слова зовсім. Ворог системно діяв. Від самого початку.

@StanislavPetro а він тут до чого? Окей відкликаю попередній твіт про азовських греків через замалу вибірку. У 2014 нічого гарного про них не чув, а що вони там робили після 2022 не дуже знаю.

Знову ж таки. Звідки ця інформація? Уруми вважають себе надазовськими греками. Це факт. Ким записані? Якби ви володіли хоча б трохи історичним матеріалом, то не було б цих голослівних тверджень. Уруми та румеї - це фактично «римляни», ті хто визнають владу або приналежність до Візантійського світу. Носії урумської та румейської мови були віруючими Костянтинопольського Патріархату. І це було навіть зафіксовано у грамоті Катерини ІІ, яка здійснила їхню депортацію з Криму.

@StanislavPetro 1. Вони походять з одного регіону, але це дві різні спільноти колись записані в одну. У них мови з різних лінгвістичних груп, і різне етнічне походження 2. Все що ви перелічили трапилось в сталінський період СРСР, а не у 1970х коли знесли те кладовище

@Kak_Kakovich От мені цікаво, а Джеймс Темертей, один з найбільш відомих закордонних українських благодійників, народжений в Стилі Старобешівського району, він хто? За сумою вчинків він переважає сотню або тисячу колаборантів. Питання в сумі вчинків та володінні інформацією.

@StanislavPetro ну я не претендую, кажу про свое оточення. у мене є знаоймі греки хочь і небагато, тих хто не підтримав не знаю, є ті хто виїхали але позиція така, як мінімум двожопа типу і нашим і вашим.

@twardowicz89 Вибачте, як до Вас звертатися? Про причинно-наслідкові звʼязки чули? Мали курс логіки в університеті?

@StanislavPetro Тоді ніяких національних операцій не проводили, а ГУЛАГ давно не існував

@Unclear0702 @uspenovka19632 Якщо усі, то виходить що і Раїса Мороз?

@StanislavPetro @uspenovka19632 Папастратоси усі за раіссюшку!