Let me explain exactly why Apple still uses drag-to-install in 2026, because the joke here accidentally proves Apple right.
A macOS .app is a single self-contained folder disguised as a file. Every dependency, every framework, every resource lives inside it. Drag it to Applications, it works. Drag it to Trash, it's gone. No registry entries. No leftover DLLs. No uninstaller that misses half the files.
Windows installers scatter fragments across Program Files, AppData, the registry, system32, and a dozen temp directories. Uninstalling a Windows app is an archaeological dig. Five years later you're still finding config files from software you forgot you owned.
Linux is worse. Dependency hell is so common they named it. Entire package managers exist to solve the problem of "I installed something and now nothing else works." Flatpak and Snap were invented specifically to copy what macOS bundles already did natively.
The macOS bundle architecture came from NeXTSTEP in 1989. Steve Jobs brought it to OS X in 2001. The core design hasn't changed because the core design was correct. An app is a folder. Installation is a copy. Removal is a delete. Three operations that map perfectly to how humans already think about files.
The drag-to-install window with the arrow isn't lazy UX. It's the entire thesis of the system made visible. You are literally just moving a folder. There is no "installation" step because there's nothing to install. The app is already complete.
Every other OS eventually tried to get here. Windows got MSIX. Linux got Flatpak. Mobile figured it out from day one because phones shipped after Apple proved the model. The pattern everyone else converged toward is the pattern this tweet is calling outdated.
The funniest part: the app being dragged in that screenshot is Claude. An AI that can write code, analyze documents, and reason about complex systems. And the most advanced step in getting it onto your machine is holding down a mouse button and moving your wrist two inches to the right.
That's not a design failure. That's a 37-year-old architecture so good that the most sophisticated software on earth still ships inside it.
Today we're launching Glaze 💠
Create any desktop app in minutes by chatting with AI.
Beautiful, powerful, and truly personal.
Learn more on glazeapp.com
Follow @glazeapp for updates.
I took Opus 4.5 Max Mode for the ultimate test.
I asked it to search my code base for bugs
I took a lot of pride in this code, all hand rolled, by the sweat of my brow. It was mine and it was good.
Claude found 15 bugs
I was devastated
So I went to the first bug, and asked for a unit test. It produced a unit test in mere moments.
I ran the tests and saw it. A broken test. Property test of undefined. Rookie error
Ashamed, but determined I set forth to fix these bugs as penance. So I cracked open nvim getting ready to edit this typescript script
But... The code seemed correct. Weird.
So I checked the test, Claude faked bad data. The setup could never happen
Wtf
It's a lie, the whole thing.
I checked every bug Claude found. Every line item was not a bug. Everyone of them just some condition that cannot exist due to asserts or previous if statements
What an amazing $3s and 20 minutes spent
Normally when I waste time at least I learn something
Раз в сто год вирішив використати GPT для якоїсь задачі, де треба була компетентна думка, а не просто для трансформації даних. Робив все як завжди: заборонив фантазувати, вимагав підкріплення посиланнями на джерела, вимагав зупинитися і перепитати, якщо він в чомусь не впевнений.
Я запитав для чого тоді його використовують зараз. Відповідь, я думаю вам і так відома. Але окремо я програв з його висновку:
Ти використовуєш мене не за цільовим сценарієм масового продукту.
Ти намагаєшся зробити з універсального LLM інженерний інструмент підтримки рішень.
Це найкращий лего досвід останніх років. Дуже приємна штука, супер круто таке збирати. Для порівняння прикладаю оригінал - з магазину Dendy та його наліпкою, за яке я віддав всі гроші світу десь 7 років тому.
I’ve been in the room with Putin. He calls Ukrainians “Russians with accents.” His real fear isn’t NATO expansion, it’s democracy expansion. It shatters his entire argument for dictatorship at home. Because if Ukrainians embrace freedom, Russians may demand the same. Clip from this weekend's talk with @AVindman at the 2025 @TexasTribune Festival.
Ну далі перемовини відбуваються в звичному руслі.
- Спочатку була "інформаційна бомба" з боку США
- Потім пішло обговорення між Зеленським, Стармером, Макроном, Мерцем та Мелоні
А далі буде:
- Зміна всіх критичних пунктів на більш сприятливі
- Розмова з Трампом по телефону, презентація змін
- Американці презентують зміни болотянам
- болотяни скажуть, що все почалося з печенігів
- Віткофф скаже, що печеніги є першопричиною конфлікту
- Рубіо скаже, що печенігів вже нема, і вирішувати нічого
- Трамп скаже, що "ми ще ніколи не були такими близькими до миру"
- Стармер з Мерцем заявлять, що потрібні додаткові обговорення
- Наші скажуть, що ми підтримуємо позицію Стармера та Макрона
- Трамп скаже, що "це не моя війна, я вирішив 8 війн, з обох боків гинуть сотні тисяч, Україна мусить підписати угоду"
- Стармер з Мерцем скажуть, що червоні лінії не можуть бути порушеними
- Трамп скаже, що втомився обидвома сторонами та розчарований
Після чого "проєкт" піде в утиль, і на пару місяців може буде видихнути від шизи.
Я хочу розповісти історію, яка не має нічого спільного з сьогоднішнім днем, а всі збіги — виключно випадкові. Це історія про те, як США одного разу допомогли своїм "союзникам досягти миру".
Генрі Кісінджер увійшов в історію як нобелівський лауреат миру. Насправді ж він став людиною, яка спочатку змусила Південний В’єтнам погодитися на капітуляційний "мир", а потім послідовно підрізав йому крила, прикриваючись словом "корупція". Кінець був закономірний: країну, яку Америка обіцяла захищати "до кінця", просто віддали на розтерзання, а фінальним акордом став панічний виліт вертольотів з даху посольства в Сайгоні.
Спочатку був торг. Вашингтон був виснажений протестами та політичною кризою. За завданням президента США Ніксона перед Кісінджером поставили ціль здобути "мир з честю" — формула, яка гарно звучить у газетах і доповідях, але в реальності означає: вивести американські війська, віддати південного союзника на повільне удушення й зробити вигляд, що все це "сам в’єтнамський народ обрав своє майбутнє". Південнов’єтнамське керівництво пручалося: воно розуміло, що Паризькі угоди 1973 року — це не мир, а відкладена смерть. Але на нього тиснули. Кісінджер вів прямі таємні перемовини з Ханоєм, ставив союзника перед фактом і змушував "бути конструктивним", бо у Вашингтоні треба було показати результат.
Далі США пообіцяли свою підтримку: якщо Північ порушить угоду й знову піде в наступ, Америка повернеться, допоможе, не дасть зламати союзника. Потім, коли Північ саме це й робить, раптом виявляється, що "є проблеми". У Конгресі говорять про "корупцію", "неефективність", "відсутність реформ" у Сайгоні. Ті самі люди, які роками закривали очі на всі зловживання, раптом відкривають їх дуже широко — коли це зручно для виходу з війни.
Фінансова й військова допомога починає скорочуватися "з принципових міркувань". Амуніція приходить із запізненням або не приходить зовсім, авіапаливо урізають, резервні частини не допомагають у боях, гарантії безпеки розчиняються у фразах про "втому суспільства" й "неможливість втручатися у внутрішній конфлікт". Кісінджер, який ще вчора тиснув руку сайгонським лідерам і розповідав про "спільну боротьбу проти комунізму", дуже швидко переключається на нові геополітичні комбінації — відкриття Китаю, розрядку з СРСР. В’єтнам стає звичайною змінною в цій грі.
Коли Північний В’єтнам переходить у вирішальний наступ 1975 року, Південь фактично вже задушений. Обіцянки про "повернемося, не дамо впасти" виявляються пустими. Американські військові, які мали "стояти поруч до кінця", отримують наказ евакуюватися. Світ облітають кадри: вертольоти на даху посольства США, люди, які чіпляються за трапи, відчаєні союзники, що благально дивляться на кораблі у затоці — і холодна, дуже прагматична тиша Вашингтона.
Так закінчується історія "захисту" Південного В’єтнаму. Кісінджер отримує Нобеля і місце в підручниках як "архітектор миру". Південний В’єтнам отримує концтабори, репресії, еміграційні човни й сотні тисяч загиблих. Корупція, на яку так зручно було посилатися, виявилася лише ширмою. Реальною причиною було інше: стратегічне рішення здати союзника, коли він перестав бути корисним, і оформити це як "мирний процес".
Серия спутниковых снимков демонстрирует, как с каждым годом разрастается Мариупольское кладбище.
Масштабы захоронений — ужасающие. По оценкам разных источников, Россия убила более 100 тысяч русскоязычных жителей Мариуполя.