Tomasz z gór

Після розмови з моїм другом із Польщі я, здається, зрозумів, чому з польською стороною так важко говорити нормально. І чому частина з них не сприймає факти як щось реальне, постійно викручуючи історію так, як їм зручно, а не так, як воно було. Він мені пояснив. Давайте відразу: не з поляками як народом, бо це було би тупе узагальнення. Не робіть так. А саме з окремими поляками, частиною політичного середовища і державною машиною памʼяті, яку роками будували праві кола, PiS, Інститут національної памʼяті і весь цей політичний обвіс навколо «доброго імені Польщі». У 2018 році Польща внесла поправки до закону про Інститут національної пам’яті. Центральною стала стаття 55a. Вона передбачала кримінальну відповідальність за те, якщо хтось публічно і “всупереч фактам” (вгадайте яким) приписує Польському народові або Польській державі відповідальність чи співвідповідальність за нацистські злочини, вчинені Третім Рейхом. Покарання — штраф або до трьох років позбавлення волі. Формально закон містив виняток для науки й мистецтва, але через нечіткі формулювання створював тиск, самоцензуру та політичного використання проти незручної історичної дискусії. Польська влада написала норму так широко, що вона могла зачіпати не тільки брехливе приписування Польщі відповідальності за німецьку систему знищення, а й дискусії про участь окремих поляків, локальних структур, поліції, донощиків, шантажистів, сусідів або антисемітських середовищ у злочинах. Ще один важливий момент — стаття 55b. Вона робила дію цієї кримінальної норми екстериторіальною. І тут треба бути точним. Польща з 1939 не мала колабораціоністського уряду на кшталт режиму Віші у Франції. Польський уряд був у вигнанні, а польська держава як формальний субʼєкт не була союзником Третього Рейху. Тільки поодинока співпраця АК. Але це не означає, що польська історія автоматично стає стерильною. Та в реальному політичному житті такі закони працюють не тільки через вироки. Вони працюють через атмосферу. Ну як на росії, формально теж не все так страшно, але людей саджають буквально за вираження своєї думки публічно. Закон створював ризик, що будь-яке ширше узагальнення про польську співучасть можуть трактувати як атаку на польську націю або польську державу. Почалась критика історики, правозахисників й академічного середовища. Бо межа між «описом участі окремих поляків» і «плямуванням польської нації» в такій конструкції стає не юридичною, а політичною. А політичну межу завжди рухають туди, куди треба владі та як вигідно в моменті. Зараз ми це наочно бачимо. Тобто спроба була захистити не стільки історичну правду, скільки державний міф про польську невинність. Де є польське мучеництво, польський героїзм і Польща як вічна жертва чужих імперій. А все, що псує цю картинку, має бути максимально витіснене в категорію «окремих випадків». Власне, це дуже схоже на те, що росіяни роблять у своїх законах, коли намагаються криміналізувати незручну історію і захистити державний міф від фактів. Масштаби різні, політичні системи різні, але сама логіка впізнавана. Саме після міжнародного скандалу, реакції Ізраїлю, США, істориків, академічного середовища і правозахисників кримінальну статтю 55а скасували. Формально кримінальну відповідальність прибрали. Але сама логіка так нікуди не поділася, залишилася цивільно-правова логіка “захисту репутації Польської держави і Польського народу”. У самих поправках 2018 року були також статті 53o–53p, які дозволяли подавати цивільні позови для захисту репутації Польщі, зокрема з боку державного Інституту національної пам’яті. Замість кримінальної справи залишився цивільно-правовий механізм захисту «доброго імені Польщі». Тобто тебе вже не обовʼязково могли посадити в тюрму, але могли затягати по судах за висновки, які не вкладалися в правильний державний наратив. І такі випадки були почитайте про справу Енгелькінг і Грабовського. Якщо коротко то все, що не влазить у міф невинності це все "окремі якісь поляки" А коли мова про польські жертви — тоді вже це вся нація, вся історична памʼять, вся держава, весь історичний біль і бажано ще політичні вимоги до сусідів. Дуже зручна схема, чи не так? Вина завжди індивідуальна. Страждання завжди національне. Звісно, в цю саму конструкцію впихнули окремим блоком і українське питання. Без цього теж нікуди. У законі зʼявилися формулювання про «злочини українських націоналістів» які нібито ціле направлено діяли проти польського народу і польського населення, всі співпрацювали з нацистами тощо. Привіт-привіт, тут десь росіяни передають полякам окремий методичний посібник. Але Конституційний трибунал Польщі у 2019 році визнав частину таких формулювань неконституційними через їхню нечіткість. Бо «українські націоналісти» і «Східна Малопольща» — це не юридичні категорії. Дякую дебілам які цей закон писали. Ось чому сьогодні так важко говорити з ними з позиції фактів. Коли ти кажеш, що ваші предки теж не були супербілими і світлими, що вони теж брали участь у насильстві, етнічному тиску, переслідуваннях і боротьбі за свою державу не завжди красивими методами, частина польського середовища йде в повну істерію. - Українців у міжвоєнній Польщі тиснули — але це пояснюють «державною політикою». - Пацифікацію українців та знищення всього українського — як «наведення порядку». - Колонізацію, асиміляцію, обмеження українського життя — як щось майже цивілізаційне. - Злочини польських формувань проти українців — як «акції відплати чи превентивно діяли». - Операцію «Вісла» — як вимушений безпековий захід, хоча це була примусова депортація та етнічна чистка українського населення з їх земель. Так само треба сказати й інше. Так, Волинь була масовим злочином проти польського цивільного населення, і українська сторона не має права це замовчувати чи виправдовувати. Але визнання українських злочинів не означає, що Польща отримує право стерти міжвоєнну пацифікацію, колонізацію, насильство проти українців, примусові переселення, акції польських формувань і власну політику асиміляції. Перші зафіксовані масові вбивства українців відбулись в 1939 році, проєкт «Жертви польсько-українського протистояння 1939–1947 рр.» знайшли 880 випадків смертей тільки за вересень, включно з жінками та дітьми яких вбили поляки. В 1941-1942 велась активна ліквідація Українських допоміжних комітетів, інтелігенції, вчителів та священиків, тільки за те що вони відбудовували українство на цих землях, бо загрожує відновленню Польщі. У дослідженні Christoph Mick про Львів 1939–1944 вказано, що польське підпілля ще наприкінці 1941 року фіксувало настрої, де “середній поляк” підтримував депортацію всіх українців за Збруч, а в липні 1942 року львівський штаб АК рекомендував депортувати 1–1,5 млн українців до СРСР, решту розселити в інших частинах Польщі, а на східних територіях Польщі залишити не більше 10% національних меншин. Там же згадується подібний рапорт “Alfa” щодо проблеми меншин, датований весною 1942 року. Бачте як за формованою польською зручною рамкою у 1943 році українці просто чомусь зірвалися і почали масово вбивати поляків. Без попередньої історії. Без міжвоєнного контексту. Без польської державної політики. Без насильства з обох боків. Без усього того, що ламає красиву картинку про одну невинну сторону і одну сторону абсолютного зла. Польська держава неодноразово намагалася юридично закріпити зручну версію історії, де Польща передусім тільки жертва. Такий собі «Христос народів», як це люблять у польській політичній традиції. Де поляки передусім герої, мученики і носії правильної памʼяті. А співучасть, колаборація, погроми, злочини проти іншого населення, зокрема українців, — це якісь окремі випадки, локальні перегини або «акції відплати». А от провина української сторони — це вже, за їхньою логікою, системна історична і політична історія. Бажано така, щоб її можна було носити як політичний шантаж десятиліттями. І це було закладено ще до 2018 року. Нагадаю, задовго до нинішньої хвилі загострень, заяв, блокувань і політичних ігор навколо України. Саме в 2018 фактично зламалася співпраця між польським Інститутом національної памʼяті та Українським інститутом національної памʼяті. Саме через цей закон і через спробу зробити так, щоб про складні сторінки історії можна було говорити тільки в межах польської політичної рамки. Тому коли нам розповідають, що українці мають чесно дивитися на минуле і визнавати свої помилки, моя відповідь проста: чудово, давайте. Давайте говорити в правовому полі. Не у вашому політичному, а в міжнародному. Давайте говорити академічно. Давайте піднімати архіви, документи, свідчення, дослідження. Давайте заберемо політиків від цієї теми і залишимо її історикам. Але мені щось підказує, що на це польська сторона не піде. Тому що: Українці мають каятися. Поляки мають берегти добре імʼя. Українська провина — системна. Польська провина — окрема, випадкова і бажано без узагальнень. Ось вам буквально один приклад, чому частина польського суспільства так погано сприймає факти. Бо їм роками пояснювали, що факт — це не те, що було. Факт — це те, що не шкодить доброму імені Польщі.